Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

Розіклав виделку і ніж, пам’ятаючи, як її обурила відсутність таких приладів у пабі, поставив перед нею склянку з серветками.

— Ми завжди переодягаємося до вечері… - зітхнула вона.

— Але ти і так чудово виглядаєш, — заспокоїв я її. І вона взялася за ніж із виделкою. Відрізала тоненький шматок і обережно поклала його до рота. Жуючи, примружила очі. Я сидів, мов кам’яний, спостерігаючи за виразом її натхненного обличчя. Нарешті вона сказала:

— Смачно… І я із полегшенням шалено запрацював ножем і виделкою, ніби звалився на власну кухню з голодних країв. Було таке відчуття, ніби мене помилували після наказу про страту через повішення! Якби вона сказала щось протилежне, не впевнений, що я б не вистрибнув з вікна.

Потім я мріяв, аби поглинання біфштексів тривало якомога довше. Адже просто не знав, що робити далі. Звісно, від неї не можна було чекати жодної ініціативи.

Вона поїла, відсунула тарілку, акуратно витерла руки і вуста серветкою і склала руки на колінцях, як першокласниці в школі.

Гм…

Ну, в принципі, у нас є купа справ, подумав я і запитав руба, щоб показати, що ми тут зібралися не задля розваги:

— Ти сказала, що не знаєш, хто така Таміла. Між тим, Таміла — це повне ім’я однієї вашої учениці.

— Але у нас немає таких імен… — розгублено, мов на допиті, сказала вона.

— Знаю. Для вас вона була Тур. Її рученята впали з колін, а очі ледь не вдвічі збільшив страх. Вона мовчала. Тільки блимала на мене своїми очиськами, ніби побачила в моїй руці сокиру.

Я поспішив заспокоїти її:

— Не бійся. Справа проста: її бабуся попросила мене дізнатися, від чого вона померла. От я і подумав, може, ти щось знаєш.

Але мої слова не заспокоїли її. Вона вся стислась, мов молюск, і пропищала — так само, як пищать молюски, коли їх кропиш лимонним соком:

— Я нічого не знаю…

Але було в її голосі і словах щось таке, що дало зрозуміти: знає. І я перетворився на справжнього слідчого.

— Неправда, — досить суворо сказав я. І, щоб додушити в ній сумління, додав: — Якщо ваш заклад такий ідеальний, то мушу сказати, що вас вчать ідеально брехати!

Вона закрила обличчя руками і так гірко розридалася, що Кицька стрибнула їй на коліна, намагаючись підсунути свою голову під її долоні.

Я теж, сказати чесно, злякався. Хіба я мав на меті образити колібрі? Я присів перед нею навпочіпки і, так само, як Кицька, спробував відірвати її долоні від обличчя.

— Ну, ну… — ніяково бурмотів я. — Заспокойся, колібрі! Не треба плакати, маленька. Ну-ну-ну…

Усе це лунало по-ідіотськи і не дало жодних результатів.

Я зітхнув, піднявся, пройшовся з кінця в кінець кухні, міркуючи, що робити. Якби вона була немовлям, я б проторохкотів перед її носом брязкальцем! І в цю ж мить я збагнув, що можу зробити.

Витяг з футляра саксофон…

Я зовсім не думав, що заграю. Але щось таки заграв.

Пальці самі показували шлях мелодії — і я нічого не міг з тим вдіяти. Я грав те, на чому ми зупинилися з Мінні. Ту саму мелодію, під яку вона танцювала, ту, яку більше не грав нікому і ніколи.

Власне, я й не грав, а лише дослухався до слів, котрі давно чув, але не міг дотепер вилучити з музики.

«Відтепер і назавжди ти ніколи не відчуватимеш холоду, голоду, зневіри і насмішок.

Ти знайдеш свою амфору, свій срібний щит і їхнє місце в звивинах простору. Корона знайде свою голову, посох — свою руку, очі — свою ціль, ягня — свої ясла, фарби — своє полотно, ступні — свою дорогу, рани — свій бинт… У небесному човні по місячному озеру у спалахах заграв попливеш вічною осінню…

У південному містечку серед розпеченої черепиці чекатиме на тебе віслючок, навантажений прянощами, і ти знайдеш свій притулок серед барвистих рушників, глиняних свищиків, на сторінках книг, у полумиску з трояндовою водою, під полотняною сферою прибережних кав’ярень, на дні порцелянової філіжанки… У небі, в морі і на суші… У камені, де у відбиток археоптерикса можна залити віск, а можна — свинець… У череві золотої риби засвітишся тисячною ікринкою… Тонким смичком перепливеш водяні кола самотності…»

Остання нота вдарила об край склянки, розколовши її навпіл…

Я довго не міг обернутися. Потім почув її тихий голос:

— Вона була кращою з усіх нас…

Певно, йшлося про ту дівчину, Тур, Тамілу.

Я відклав саксофон і підсів ближче.

— Вона у всьому була першою, — продовжувала говорити вона. — Краще за всіх танцювала, малювала, писала вірші, грала на фортепіано… І взагалі — просто була кращою. Її обрали на першому ж балу. Я… Ми це бачили крізь стелю… І наречений у неї був найкращий з усіх.

Алекс. Алекс Струтівський. Вона їхала від нас така щаслива…

А потім Ліл випадково почула, як пані Директорка сказала, що вона, Тур, нібито закохалась в… — вона зам’ялась і додала: — в стріта…

Я не втримався від кривої посмішки, і вона зовсім зніяковіла:

— Ну… в людину не нашого кола…

— А той Алекс був з вашого кола? — з тією ж кривою посмішкою запитав я.

— Усі, хто приїздять на бали, з нашого кола! — впевнено сказала вона.

— А як це перевірити? — не вгавав я. — У них що — блакитна кров?

Вона розгубилась:

— Це не обговорюється…

— А якби обговорювалось?

Вона надовго замовкла, а потім, напружено і зосереджено вимовляючи кожне слово, вимовила пошепки:

— Вони… платять… за наше навчання… І… за… решту всього… Ми мусимо бути вдячними…

О! Щось подібне я нещодавно вже чув! Але я не сказав цього вголос, бачив, що її очі ось-ось знову готові пустити фонтанчик. Треба бути обережним.

— Отже, ваш заклад не такий вже безкорисливий, якщо за вас платять і, зрештою, купують, мов товар на ринку.

— Це не так! — вигукнула вона і знову закрила обличчя руками. Але цього разу — не заплакала, просто закрила, і я помітив, як її щоки почервоніли.

Я вирішив дотиснути і безжально вимовив:

— А як? У нас кажуть: той, хто платить, той і замовляє музику. При чому тут Вдячність?

Вона відсторонила руки від обличчя, її очі горіли праведним гнівом:

— Так кажуть у вас! Адже ви… ви… ви — стріти!

А в нас… У нас все відбувається гарно! — Вона знову обхопила руками за скроні, терла їх несамовито і понесла якусь