Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

Гарріс уже був попрямував до лісу по коня, але Дік Сенд спинив його ще одним запитанням.

Юнакові не дуже хотілося залишати узбережжя й заглиблюватись у цей безкраїй ліс. Дік Сенд був моряк і на березі почував себе ближче до своєї стихії.

— Містере Гарріс, — спитав він, — навіщо йти сто двадцять миль Атакамською пустелею? Чом не побратися узбережжям? І так і так далеко, то чи не краще спершу дістатися до ближчого порту, байдуже якого — північного чи південного?

— Юний мій друже, — відповів Гарріс, злегка насупивши брови, — хоч як погано я знаю це узбережжя, проте мені здається, що ближче, ніж за триста або чотириста миль, немає жодного порту.

— Це на північ, — урвав Дік Сенд, — а на південь?

— Якщо йти на південь, то доведеться спускатись аж до Чілі. Отже перехід буде такий само довгий. До того, я на вашому місці не став би проминати пампаси Аргентінської республіки. На превеликий жаль, я не зміг би вас туди супроводити.

— А хіба не пропливають повз цей берег кораблі, що курсують між Чілі й Перу? — спитала місіс Уелдон.

— Ні. Вони пропливають набагато далі, у відкритому морі. Адже ви, мабуть, не зустріли жодного?

— Не зустріли, — відповіла місіс Уелдон. — Діку, в тебе є ще запитання до містера Гарріса?

— Тільки одне, місіс Уелдон, — сказав юнак, якому чомусь не хотілося погоджуватись. — Я хочу спитати містера Гарріса, в якому порту, на його думку, ми можемо сісти на судно, що йтиме до Сан-Франціско?

— Мій юний друже, мені важко це сказати, — відповів американець. — Я знаю тільки, що ми знайдемо спосіб доставити вас із асьєнди Сан-Фелісе до Атаками. А вже звідти…

— Тільки не подумайте, містере Гарріс, — урвала його, місіс Уелдон, — що Дік Сенд неохоче пристає на вашу пропозицію!

— Та ні, місіс Уелдон! — вигукнув юнак. — Повірте, я охоче і з вдячністю приймаю запрошення містера Гарріса. Але я жалкую, що ми не викинулись на берег на кілька градусів північніше або південніше. Ми б тепер були неподалік од порту, і нам було б легше вернутись додому; не довелося б зловживати люб'язністю містера Гарріса.

— Не подумайте тільки, що ви мене обтяжуєте, — мовив Гарріс. — Як я вам уже казав, мені дуже рідко випадає нагода зустріти тут своїх краян. Тож я справді залюбки зроблю для вас усе, що зможу.

— Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Гарріс, — сказала місіс Уелдон. — Проте я не хочу забирати у вас коня. Я добре ходжу…

— А я ще краще, — відповів Гарріс. — Я звик до тривалих переходів у пампасах, тож якщо загін затримається, то тільки не через мене. Ні, місіс Уелдон, верхи поїдете ви і ваш синок. Зрештою, цілком можливо, що по дорозі ми зустрінемо когось із асьєнди, а що там усі їздять верхи, то вони охоче віддадуть нам своїх коней.

Дік Сенд бачив, що, заперечуючи далі, він тільки завдасть прикрості місіс Уелдон.

— Коли ми вирушимо, містере Гарріс? — спитав він.

— Сьогодні ж, мій юний друже! — відповів американець. — На початку травня тут починаються дощі, тож до того часу нам треба неодмінно дістатися до асьєнди Сан-Фелісе. Дорога через ліс найкоротша і, мабуть, найбезпечніша. Кочовики-індіанці рідко заходять у ліс; вони воліють грабувати на березі.

— Томе, і ви, мої друзі, — сказав Дік Сенд, звертаючись до негрів, — треба негайно приготуватись до переходу. Відберімо з провіанту те, що найлегше нести, спакуймо й розподілімо поклажу між собою.

— Містере Дік, — сказав Геркулес, — якщо хочете, я сам понесу весь вантаж.

— Ні, славний мій Геркулесе! — заперечив юнак. — Краще поділімо вантаж між усіма.

— А ви, Геркулесе, мабуть, дужий хлопчина, — зауважив містер Гарріс, оглядаючи негра, неначе того було виставлено на продаж. — На африканських невільничих ринках за вас дорого б заплатили!

— Та вже дали б мою ціну! — засміявшись, відповів Геркулес. — Однак покупцям довелось би добре по-побігати, щоб упіймати мене!

Всі взялися до роботи, щоб вирушити якомога швидше. Зрештою, не було особливо чого й складатися — самі харчі та й то лише стільки, щоб вистачило на дорогу від узбережжя до асьенди Сан-Фелісе, тобто на десять днів.

— Містере Гарріс, — мовила місіс Уелдон, — перше ніж скористатися з-вашого запрошення, ми б хотіли, щоб ви прийняли наше й побули трохи нашим гостем.

— Охоче приймаю, місіс Уелдон, вельми охоче! — весело відповів Гарріс.

— За кілька хвилин сніданок буде готовий.

— От і гаразд, місіс Уелдон. А я тим часом приведу сюди коня. Хто-хто, а він уже добряче наснідався!

— Ви дозволите провести вас? — спитав Дік Сенд у американця.

— Коли ваша ласка, мій юний друже, — відповів той. — Ходімо, я вам покажу гирло цієї річки.

І вони пішли вдвох.

Місіс Уелдон послала Геркулеса по ентомолога. Кузена Бенедікта мало обходило те, що діялося довкола. Він блукав угорі на узліссі, шукаючи рідкісних комах, але поки що нічого не знаходив.

Геркулесові довелося забрати його звідти силою. Місіс Уелдон сказала кузенові Бенедікту, що вони вирішили йти в глиб країни і що перехід триватиме десять днів.

Кузен Бенедікт відповів, що він готовий вирушити будь-коли, ба навіть ладен перейти всю Південну Америку, аби тільки йому дозволили дорогою шукати комах.

Потім місіс Уелдон і Нен приготували добрий сніданок. Перед дорогою годилося добре попоїсти.

Тим часом Гарріс і Дік Сенд повернули за скелі до гирла річки, а потім пройшли вгору берегом метрів триста. Там стояв прив'язаний до дерева кінь, який радісно заіржав, побачивши свого хазяїна.

Це був чудовий кінь невідомої Дікові Сенду породи. Та маленька вигнута голова, тонка шия, довгий круп виказали б знавцеві арабського скакуна.

— Бачите, мій юний друже, — сказав Гарріс, — який це сильний кінь. На нього можна цілком покластися в дорозі.

Гарріс одв'язав коня, взяв його за вуздечку й повів униз берегом. Дік Сенд ішов слідом, пильно оглядаючи ліс та береги. Проте він не помітив нічого підозрілого. Трохи згодом, наздогнавши американця, юнак звернувся до нього з несподіваним запитанням:

— Містере Гарріс, ви часом не зустрічали вночі португальця на ймення Негору?

— Негору? — здивовано перепитав Гарріс. — А хто він, цей Негору?

— Він був у нас коком на «Пілігримі», — відповів Дік Сенд. — І десь пропав.

— Може, потонув?

— Та ні. Ще вчора ввечері він був із нами, а вночі пішов геть, — мабуть, попрямував угору берегом річки. Ви йшли згори, тому я й питаю вас, чи ви не бачили Негору?

— Ні, я нікого не бачив, — відповів американець. — Якщо ж ваш кок наважився забрести сам у цей ліс, то він ризикує заблудитися. Може, ми його