Читати книгу - "Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону"

Велика большевицька весняна офензива привела до табору ще одну катеґорію каторжників — совєтських полонених, що сиділи в таборах Німеччини. Ніколи не чув я стільки прокльонів у такому короткому часі, як тоді, коли «свіжовизволеним» заявили, що треба буде працювати в шахті рік-два. Прийшло їх до нас кількасот, а до цілої московської округи, як казали, кількадесят тисяч. Між поворотцями на лоно батьківщини було зокрема багато середньоазіятів та представників волзьких народів, тому що зібралося їх уже в таборі кількасот, варто їм, в цілости присвятити кілька слів.

СССР це, в практиці, країна найбільшої расової ненависти, яку тільки можна собі уявити. Не кажу про антисемітизм, бо це знане; але відносини між росіянами і нацменами не менш напружені. «Руські» в рамках СССР, це, в щоденній мові, слов'яни. Нацмени — національні меншості, всі неслов'яни, ненімці і нежиди, отже, головно кавказці, поволжці та середньоазіяти. Називано їх ще погірдливо «чорножопими», або йолдатами, від казахського йолдат — товариш. Ненависть і погорда до них зобумовлюється трьома головними мотивами: вічним і мабуть оправданим підозрінням у сепаратизмі, зрадою, дійсною і фіктивною, в останній війні, взагалі почуттям вищости над народами, теоретично, рівноправними, але в засаді ще колоніяльного типу. Я ніколи не міг говорити з півчорними людьми отверто, бо це неможливо для когось, що не є одним з них, але наслухався досить про кримське, калмицьке й північнокавказьке повстання в 1941-42 роках від «руських», часто таких, що самі їх придавлювали. Раз тільки, в розмові з старим фризієром-азербайджанцем Мехтієвом, почув я: «туркі народ харош, а азербайджанський язик і турецький — адін». Це — було в часі кампанії сов. преси за прилученням Курду і Ардаґану (?), отже, хитрий татарин певно не раз журився, що забагато сказав…

Щодо другого пункту, то одні з російських учасників кампанії 1941 р. говорили лиш про «невоїнственность» серед азіятів, другі — про явний саботаж. Думаю, що правда лежить по середині, більшість мешканців теперішніх середньоазійських республік від десяти літ не служили в війську, отже, включитися їм у грубу і незграбну совєтську військову машину за кілька літ, при очевидній контрастовості психік обох сторін, не було легко. Що, головно, старші, що пам'ятали старі, добрі часи, могли кидати зброю і здаватися в полон, теж правдоподібне. В кожному разі їх від зими 1941-42 рр. на фронт брали нерадо і мало, а в 1944 р. частин з азіятів вже не було. Робітники були з них теж не надзвичайні. Трохи, певно, грала тут ролю непривичність, але в деяких випадках було очевидне, що це лиш тактика, щоб не виробляти собі марки працьовитости і примусити владу позбутися нацменів, як елементу безвартісного.

Тому то згадуване почуття вищости не крило в собі оспіваної поетами охоти подати помічну руку слабшому, лиш виявилося у напрямі такого російського націонал-соціялізму, що важко собі уявити. Я бачив, як одного нацмена, з прізвищем Лакомцев, за одне підозріння у крадежі «котєлка» картоплі прив'язали вздовж до двох дощок, четверо мужчин підносили його на висоту другого поверха нар та кидали його на землю так довго, аж він зомлів. Наслідок: кілька поламаних ребер, та внутрішній вилив крови. Старого ревматичного казаха, Жукеєва, наш санітар у «санчасті», зрештою дуже добрий хлопець, Павло Лущіков, так помняв, нібито зміняючи йому простирало (і це було в стаціонарі), що він, виючи з болю, втік з кімнати на коридор; але це взяли йому тільки за ознаку, що він дотепер симулював…

Окреме становище між нацменами займали грузини. Не через якусь «ласку» грузина Сталіна, але через вроджений високий культурний рівень вміння повестися. Пам'ятаю, як раз у стаціонарі, через великий наплив хворих, клали трьох і чотирьох хворих на два ліжка впоперек; на те прийшов зі спрямуванням з амбуляторії грузин Джаджанідзе з горячкою 39 Ц. Він спокійно подивився на наш санітарний комфорт, сказав: «наш нє свіня» і пішов назад…

Тимчасом світові події розгорталися повним темпом. Офензива альянтів добігала до кінця. Всі тільки застановлялися, чому німці взагалі ще бороняться. Злилися на них усі не так тому, що, може, гине там брат, чи батько, одного чи другого, чи тому, що з кінцем війни таборова братія в'язала дуже, дуже багато різних надій. Очікувалося загально, що перехід до мирної господарки приведе з собою закинення кон'юнктурних та на довшу мету нерентовних підмосковських копалень, що буде, врешті, дана можливість добитися додому, звідки дехто вийшов ще за «освобожденія» Зах. України та Білорусі в 1939 р. Це були, так би мовити, непоправні раціоналісти які все ще жили надією, що навіть в СССР можна очікувати переваги здорового розуму над доктриною. Їх було мало. Більше вже було людей, що вірили в якусь неозначену загальну амнестію за недоконані ніколи провини, панську ласку, що хоч на скорому коні їздить, а таки, врешті капне. Ця тупа, але сильна, віра — це безголосий крик наболілої душі совєтської людини, що втратила вже віру в Бога, в себе і в ідеали, але яка, як усяка людина, не може перестати надіятись, вірить, що таки колись прийде воля. Покищо вірили надармо, і той раз було їм суджено ще раз розчаруватися…

Найбільше, річ ясна, було таких, що роздумували дуже просто: ми вже досить напрацювалися, тепер ЧА визволяє багато воєннополонених і таких, що були вивезені на роботу, то ж вони приїдуть на наше місце, а ми, що вже заплатили свою вину, поїдемо додому. В розмові вони, звичайно, тим же духом додавали: «канєшно, ґалічанє, власовци, і прочиє нікуда нє паєдуть — так їм і нада…»

Це другий вияв психіки совєтської людини, людини-еґоїста не з власної вини, але зате 100-відсоткового еґоїста типу: «з'їж, або тебе зїдять». Таких було найбільше; це головно молодь, у протилежності до двох попередніх груп, де переважали старші…

Про перебіг воєнних дій ми були, хоч по-совєтськи, але добре поінформовані. На «політграмоту» в цілому Союзі кладеться велика вага, то й табори не є винятками. Менше-більше раз у місяць, наш політрук або хтось з центру, давали доклад про політичне положення, ясно, під відомим кутом насвітлення. Загальний тон не був дуже миротворний. Ясно чулася від весни 1945 р. нотка, що після Німеччини прийде черга на Японію, а і там ще кінця не видно. Про намір «правітельства» в Сх. Европі та на Балкані говорилося доволі отверто й про 400 мільйоновий совєтський народ я вже тоді чув.

Огляди чисто воєнних подій подавалися в аспекті легковаження успіхів альянтів та взагалі їхньої участи