Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

прив’язаності знають, напевно, всі, хто цікавиться дитячою психологією та вихованням. Існує велика кількість науково-популярних статей, книжок та інтернет-сайтів, які розвивають ідеї Джона Боулбі та його послідовників про те, що для здорового і щасливого розвитку поряд з дитиною має бути дорослий, з яким у цієї дитини є міцний та безпечний емоційний зв’язок. Наявність такого зв’язку гарантує не лише здатність дитини будувати теплі стосунки з іншими, вміти любити та приймати любов, а й істотно впливає на розумовий розвиток, а також на адаптацію до нових життєвих ситуацій. Створюються спеціальні спільноти та батьківські клуби, де молодих мам і тат вчать, як цей зв’язок утворювати та підтримувати.

Ще в 60-х роках минулого століття американсько-­канадський психолог Мері Ейнсворд провела нині відомий експеримент, у якому малюки спочатку бавились зі своїми мамами, а потім їх розлучали і лишали в присутності незнайомих людей. Дослідниця вивчала, як дітлахи реагують на розлуку та як сприймають повернення своїх мам. На основі цього вона змогла виділити кілька типів прив’язаності. Безпечна чи надійна прив’язаність проявлялась у тому, що дітлахи гарно бавилися з мамами, трохи засмучувалися, коли ті йшли, або швидко відволікались на іграшки та цікаві заняття. Коли ж мама поверталася, діти спочатку бігли в обійми, але швидко вертались до своїх іграшкових справ. Ще чотири типи дослідниця назвала небезпечною прив’язаністю. Це амбівалентна прив’язаність, за якої малюк навіть в присутності мами був тривожним і невпевненим, коли мама йшла — тривога зростала, а коли верталась, то дітлахи бігли не в обійми, а щоб вкусити, вдарити чи в інший спосіб виразити свою образу. Малюки з прив’язаністю, що уникає, взагалі особливо не реагували на своїх мам, їхні уходи чи приходи. Ті діти, чия прив’язаність отримала назву дезорганізованої, показували сильний стрес, коли мама йшла, були напруженими, часто застигали й не рухались, а коли мама поверталася, то або бігли до неї, шукаючи прихистку, або, навпаки, ховалися та уникали контакту.

Подальші дослідження показали, що всі типи небезпечної прив’язаності виникають на тлі порушень емоційного зв’язку між дитиною та батьками. Так, малюк, якого виховують за методом кнута та пряника, який не знає, чого очікувати від батьків, догодив він їм чи ні, зробив як треба чи помилився, малюк, якого то заціловують до дірок, то сердито відганяють від себе, матиме амбівалентну прив’язаність і повсякчас сумніватиметься в справжності батьківських почуттів. У дорослому віці «амбівалентні» особи часто страждають на тривожні розлади та є залежними від оцінки й ставлення інших людей, а також доволі важко йдуть на контакт з новими людьми. Дітки, які недоотримали тепла, ніжних слів, обійм та поцілунків, ті, кому забороняють плакати та побиватись, вимагають бути сильними і правильними, ризикують отримати прив’язаність, що уникає. У популярних книжках та навколопсихологічних розмовах таких людей називають інтровертами, маючи на увазі їх самозаглибленість та уникання контактів. Насправді ж ідеться про труднощі таких людей при встановленні близьких стосунків через страх бути відкинутим та небажання знову відчути неприйняття. Зрештою, дезорганізована прив’язаність притаманна дітям, які напевне зазнавали нещадної критики та фізичних покарань, тим малюкам, щодо яких висувають занадто високі вимоги, або тим, чиї батьки мають психічні розлади, наприк­лад депресію чи розлади особистості. Найприкріше, що в майбутньому саме такі малюки є в групі ризику щодо цих самих розладів та інших психологічних проблем.

Щодо дітей з безпечною прив’язаністю, то вони зазвичай активні, інтелектуально розвинені, вірять в себе, не бояться незнайомих людей, легко адаптуються до нових умов та із задоволенням досліджують навколишній світ. На завершення додам трохи оптимізму щодо долі дітей, яким не вдалося відразу побудувати міцну безпечну прив’язаність із дорослими. Ця потреба, як і інші, може бути задоволена згодом, нехай не в повному обсязі, але турботлива людина поряд цілком може дати досвід безпечної близькості та прийняття.

  Піклуватися та бути поруч

Олесю вже п’ять, проте він і досі не говорить. Точніше, говорить, але почути його майже неможливо. Треба дуже-дуже напружуватись, хилитись вухом до самого дитячого обличчя і в жодному разі не дивитися в очі. Якщо зловити погляд, то це вже напевно, що з його вуст не почуєте і звуку. Олесь боїться бути почутим.

Олесеві мама й тато дуже зайняті. Вони багато працюють і впевнені, що дають дитині все для повноцінного розвитку. Окрема кімната повна іграшок, двомовна няня, розвивальний центр. І єдина вимога — мовчати, коли батьки вдома. Це цілком зрозуміло, бо тато часто веде перемовини через «Скайп», а мама настільки втомлюється на роботі, що їй потрібна тиша.

Няня це знає й ще немовлям забирала Олеся в дитячу кімнату щоразу, коли замість того, щоб тихо лежати, посміхатися й агукати, він плакав. Вона робила все, аби стишити малюка, гойдала, співала, гладила спинку. Але коли нічого не допо­магало, а батьки роздратовано кидали: «Зробіть щось! Вам за це платять», — заплющувала очі та затуляла малому рота долонею. Пізніше, коли вже реагував, шикала та супилась. Ще пізніше казала: «Голосних не люблять!», «Кричатимеш, — заведуть собі іншу дитину».

Зараз усі стурбовані тим, що Олесь мовчить. Його показували педіатрам, отоларингологам, логопедам, неврологам та психологам. І всі впевнені в тому, що хлопчик може говорити вільно та голосно. І тільки Олесь знає, що ні, йому не можна. Бо якщо він заговорить, то…

Малюки приходять у цей світ беззахисними. Незнайомий і незнаний, він ошелешує їх. Захоплює звуками, адже в лоні все, що пробивалося ззовні, було стишеним через плідні води та мамине тіло, до того ж звуки чулися крізь ритм дорослого серця. Приголомшує кольорами та світлом, бо зір, майже не затребуваний до народження у затіненому багряному просторі, стикається з яскравим світлом та різнобарв’ям. Багато стресу й від нових тактильних відчуттів — повітря, одяг, доторки рук, притискання, необхідність лежати на поверхні замість звиклого напівплавучого стану.

Звісно, природа мудра й діти швидко призвичаюються до нового завдяки рефлексам та адаптивності нервової системи. Однак вижити без дорослих, їхньої турботи та догляду в немовлят немає жодних шансів. І найважливіше тут, що за зрозумілими і, здавалось би, цілком побутовими опікуваннями про те, аби дитя було нагодоване, сухе, вдягнене, зручно вмощене і вколисане, стоїть одна з найважливіших психологічних потреб — потреба в довірі до світу.

Одним із перших про важливість для всього подальшого розвитку довіряти світові писав та говорив Ерік Еріксон. Він наполегливо переконував у тому, що найважливіше для дитини — базова довіра до світу. Можлива вона лише у випадку, якщо дорослі будуть чуйними та відгукуватимуться на дитячі потреби відразу після їх виникнення. Якщо дитині дають їсти, коли вона голодна; міняють пелюшки, коли відчуває дискомфорт; масажують животик, тільки-но виникають кольки; прикривають вікно, якщо дме прохолодний вітерець; заколисують, якщо не вдається самій заснути; відгукуються у відповідь на її «агу», вона впевнюється, що світ — це комфортне, приязне та безпечне місце. Якщо ж дитячі сигнали про потреби, такі як кректання, постогнування, схлипування, плач чи крик, лишаються без відповіді або гірше — тягнуть за собою шикання, штурханці, покрики, лайку, накривання подуш­ками