Читати книгу - "Загадковий нічний інцидент із собакою"

У Матері не було серцевого нападу. Мати не померла. Мати весь цей час була жива. І Батько брехав мені про це.

Я намагався знайти цьому якесь пояснення, але не міг нічого придумати. А потім я взагалі не зміг думати, оскільки мій мозок не працював належним чином.

Мені запаморочилося. Було схоже на те, що кімната гойдається з боку в бік, наче вона знаходилася на горішньому поверсі дуже високої будівлі, і та будівля гойдалася туди-сюди під сильним вітром (це також порівняння). Але я знав, що кімната не може туди-сюди гойдатися, тож це напевне відбувалося в моїй голові.

Я ліг на ліжко й скрутився калачиком.

У мене болів живіт.

Я не знаю, що відбувалося потім, оскільки в мене немає про це спогадів, наче якусь частину плівки стерли. Але я знаю, що мало пройти багато часу, оскільки пізніше, коли я знову розплющив очі, то побачив, що за вікном було темно. І мене знудило, оскільки блювота була по всьому ліжку, а також у мене на руках і на обличчі.

Але ще перед цим я почув, як Батько зайшов додому й кликав мене, а це ще одна причина, з якої я знаю, що пройшло багато часу.

І це було дивно, оскільки він кликав мене: «Крістофере?.. Крістофере?..», а я бачив перед очима своє ім’я, поки він його промовляв. Я часто бачу фрази, які промовляють інші люди, наче вони друкуються на комп’ютерному моніторі, особливо якщо ті люди перебувають в іншій кімнаті. Але моє ім’я було не на комп’ютерному моніторі. Я бачив, що воно написане великими літерами, як на тих рекламних плакатах збоку автобуса. І це був почерк моєї Матері, ось такий:

А потім я почув, як Батько піднімається сходами й заходить у кімнату. Він запитав:

— Крістофере, що ти, у біса, робиш?

Я розумів, що він стоїть у кімнаті, але його голос здавався тоненьким, ніби здалеку, а так інколи звучать голоси людей, коли я стогну й не хочу, аби вони були зі мною поруч. І він сказав:

— Що ти, бляха?.. Це ж моя шафа, Крістофере. Це ж… От лайно… Лайно-лайно-лайно-лайно-лайно.

Потім він на деякий час замовк.

Потім поклав руку мені на плече, перевернув мене на бік і сказав:

— Господи Ісусе.

Але мені не було боляче, коли він мене торкався, як це трапляється зазвичай. Я бачив, що він мене торкається, наче дивився фільм про те, що відбувається в кімнаті, але я майже не відчував його руки. Було схоже, що на мене просто дмухає вітер.

Він знову на деякий час замовк. А потім сказав:

— Вибач мені, Крістофере. Мені дуже, дуже шкода.

Я помітив, що мене знудило, оскільки я був вимазаний чимось мокрим, а також відчував такий запах, який буває, коли когось у школі знудить.

— Ти прочитав листи, — сказав він.

Потім я почув, що він плаче, оскільки його дихання булькало й клекотало, як тоді, коли хтось хворіє на нежить і в носі збирається багато сопель. Він сказав:

— Я зробив це заради твого блага, Крістофере. Чесне слово. Я не хотів тобі брехати. Я просто вирішив… Я вирішив, що буде краще, якщо ти не знатимеш… що… що… Я не хотів… Я збирався показати їх тобі, коли ти виростеш.

Він знову замовк, а тоді сказав:

— Я ненавмисне.

Потім знову замовк, а далі сказав:

— Я не знав, що тобі говорити… У мене в голові була каша… Вона лишила записку й… А потім вона подзвонила й… Я сказав, що вона в лікарні, бо… бо не знав, як тобі це пояснити. Все було так складно. Так важко. І я… Я сказав, що вона в лікарні. І я знаю, що це неправда. Але щойно я це сказав… то не зміг… не зміг цього змінити. Ти розумієш… Крістофере?.. Крістофере?.. Просто все… все вийшло з-під контролю, і якби я…

Потім він дуже довго мовчав.

А тоді знову торкнувся мого плеча:

— Крістофере, тобі треба вмитися, гаразд?

Він трохи потрусив мене за плече, але я не поворухнувся. Тоді він сказав:

— Крістофере, зараз я піду у ванну кімнату й наберу тобі гарячу ванну. Потім я повернуся та відведу тебе у ванну кімнату, гаразд? А потім я зможу закласти простирадла в пральну машину.

Я почув, як він встав із ліжка, пішов у ванну кімнату й відкрутив крани. Я слухав, як у ванну бігла вода. Деякий час його не було. Потім він повернувся, знову торкнувся мого плеча й сказав:

— Давай помаленьку, Крістофере, помаленьку. Давай посадимо тебе, знімемо з тебе одяг та підемо у ванну, згода? Мені доведеться тебе торкатися, але все буде добре.

Тоді він підняв мене та посадив на край ліжка. Він зняв із мене джемпер і сорочку й поклав їх на ліжко. Потім він допоміг мені встати й повів у ванну кімнату. І я не закричав. І не став