Читати книгу - "Предок"

— Може ти з учених… із ченців?.. Он, — руки, видно, не до ремества чи до плуга. Та й як ідеш босо, тісно пальці ніг стулюєш, щоб якнайменше землі, босою підошвою діткнутись… Не так, як ми, що цілою ногою, — щиро! — ступаємо… Та ж скажу тобі: Коли б я віри зрікся — мабуть би вже не жив!.. А якщо вже надто лихо мені дошкулює, так що й піснею його не розігнати — тоді молюся: «Вірую»… Не прошу собі в Господа нічого. Тільки кажу: «Вірую!» Та й край! Бо ж таки: коли й справді вірую як годиться, що Господь — благий та до нас, людей, милостивий, то нема мені чого й турбуватись! Бо ж, виходить, що те, що маю — є для мене найліпше…

Довго лежав Карльос без сну, нерухомо, вдивляючись у повну сріблястого мерехтіння безодню небесну. Не ширшою, але глибшою видавалась вона в пустині, як із моря. Але була дивно ближчою…

— В пустині не росте нічого, крім душі! — казав милий, простий серцем патер Ліберат. І ось, убогий, темний раб учить лицаря, не чужого наукам Саляманського університету…

І знова, сяючою хвилею плеснула манастирська мудрість чистого серцем і «нищого духом» брата: — «Побожному нічого не бракує!»

Заблиски думок і згадок, у затінку спокійних дерев, немов ніжним, нематеріяльним дотиком розгладжували Карльосову душу, стираючи терпкість і загоюючи рани попереднього життя.

Таємна пустиня і тиха ніч змішували свої нечутні голоси у величний спів без слів, що звучить тільки поетові та святому — бо й «святий» це поет, що робить із релігії поезію! — здібним відчувати відгуки вічности в хвилинках земного життя. Іноді в той «гимн Вічности» вривалася з неба мовчазна зоря — світляна сльоза з ока Матері-Матерії, що спить без снів… і тужить по щастю…

А людина?.. Як мало різниться вона від цього метелика, що — он! — безфоремною грудочкою впав, спалений вогником свічки! Шукав свого «щастя»… радости від блискучого вогника-квітки… І знайшов загубу… Хіба він, Карльос, не робив так само? Хіба ж не ввесь він був повний думками тільки про себе? Хіба ж не в усьому шукав тільки себе самого?..

Бадьоро війнув подих від прохолодного джерела. І приніс легку й ясну нову думку, що від неї зовсім наростіж розправила крила душа.

Ось — вихід і облегчення журби! Так, це він!

— Завтра ж! — сказав собі вголос твердо й певно. Повернувся на бік і спокійно заснув.

І знов, як у манастирі св. Катерини приснилася йому Беата.

Але була радісна, всміхнена, сяйлива. Подавала зброю: промінь-меч і остроги-зорі…[131]

— Тепер ти готовий до бою, лицарю мій. Іди ж далі! Знайдеш святого Ґраля! — лунав її голос і проходив глибоко в душу розсіяним світлом, в якому дзвеніли слова:

— «І більшої любови нема, як покласти душу свою за ближнього свого!»

Сонце обережно торкнулось заплющених Карльосових очей.

І мандрівник усміхнувся новому дневі. Справді: «новому»!

Так ось для чого треба було перепливати море, перейти пустиню з небезпекою для життя, щоб знайти свого «ближнього»?.. Астурійця, ніколи не баченого! Не гіршу й не ліпшу за інших людину!

Людину!.. Тільки «людину»!..

Кілька день перебув Карльос в оазі, аж поки пішов у Яфу гурток рабів еміра Ібрагіма.

Карльос приєднався до них.

— Потребую дещо сказати вашому емірові!

Емірові?.. Босий жебрак?.. Але, хто може знати, якими гінцями переказує звістки пустиня?

Не шукає бо ворог супротивника, щоб стати перед ним босоніж і беззбройно?!

Коли ж прочанин — «дервіш із краю Румі!»[132] — іде з доброю вісткою — хай — во ім’я Боже! — йде!

Емір Ібрагім без затримки прийняв «християнського дервіша» — Карльоса Лясерду.

І на його прохання продати «Алі-співака», астурійця, без жадного здивування сказав свою ціну. Однак додав:

— Якщо це все, що ти хотів мені сказати, приятелю, то міг би й не турбуватись аж до мене. Вистачило б і мого домосправця!

— Річ є складніша, світлий еміре! Бажаючи відкупити в тебе цього твого невільника, я пропоную тобі за нього іншого невільника — себе, поки не пришлють за мене викупу[133]. Бо ж, ідучи на побожну прощу, я не брав із собою золота.

Сарацин оглянув Карльоса.

— То ти тут зустрів родича? Чи приятеля-побратима з рідного краю?

— Бачу його поперше в житті. В його краю — вбогому, гірському — також не був ніколи. Знаю тільки, що дуже вбогий той край у нашій землі і викуп звідти не прийде ніколи.

Мусульманин перебирав бурштинові зерна магометанської вервиці[134]:

— Чув я, — промовив поважно. — Чував! І наші співаки нераз мені розповідали та співали про франкського короля Людовика[135], що чинив так: