Читати книгу - "Пролог"

Пізніше я спробував ворухнутись, ступити. Ні, шум кроків боляче врізався в тишу коридору. Я знову закам’янів. Стояв далі, заплющивши очі, і пригадую — мені ввижалася одна яскрава, блискуча, жовто-червона крапка. Крапка горіла, сліпила мене, мені було аж боляче, але я боявся розплющити очі, бо знав, що тоді крапка зникне.

Стояв так дуже довго. Крапка не зникала. Навпаки, вона горіла, наливалась червоним усе більше й більше. Я відчував нестерпну потребу на неї дивитися, дивитись, вринати в неї. Мене тягло до неї. Я хилився вперед. Щоб не впасти, я схопився руками за лутку вікна позад себе. Крапка розгоралась усе більше.

— Чого ж тобі стояти? — почув я тихий замислений голос Макса. — Іди додому! Усе скінчено! Більше нічого не треба!

— Як? — крикнув я. — Що ти сказав?

Коридор був довгий. Посередині лежав тоненький, схожий на гадюку, килим. Вгорі по стелі тікали в глибінь коридору лампи. На стіні коридору чорна табличка з золотими літерами: курити заборонено. В кінці напису золота крапка. Очі Макса були в фокусі пасма світла, що лилося в скельця окулярів.

— Усе скінчено, — повторив Макс. — Finita la tragedia! Ми зробили все, що треба.

— Вона жива? — схопив я його за руку.

— Звичайно, жива. Тепер треба чекати кілька годин, і тільки тоді ми побачимо, як реагує організм на білок. Зараз дівчинка спить. Вона навіть не ворухнулась під час вливання. Вона не відчувала ні болі, ні страху. В такому стані хворі нічого не відчувають… Але я, Вадиме, сьогодні багато відчув. Я розумію тебе. Я знаю, як ти говорив з лікарем! Не знаю, чи знайдеться ще такий батько на світі. Екстаз Платона чи Сократа? Ти хитаєшся, — сказав Макс. — Тобі треба негайно йти додому. Вранці приходь. Я незабаром подзвоню. Іди!

Надворі ще темно. Я йшов, простягаючи вперед руки.

Здавалося, що коли б на вулиці не горіли в кілька рядів ліхтарі, я б упав. У хвилини, коли вітер розгойдував ліхтарі, я робив колосальні зусилля, щоб не впасти.

Ледве дійшов додому. Мріяв, ідучи, що впаду в ліжко і спатиму. Покладу спати й Ліду — вона теж дуже стомилася. Бідна… Ні, не бідна, прекрасна, хороша дівчина! Я спатиму, нехай відпочиває й вона.

Цього мені не пощастило зробити. Я побачив світло в лабораторії. Вікна завішені, але один ріжок штори відігнутий, і хоч уже починало світати, але жовтий трикутник світла лампи лягав на траву, трава синіла.

«Хто в цей час може бути в лабораторії?» — подумав я. Мозок працював мляво, думки виринали з глибин. Я не робив над собою жодних зусиль, а чисто механічно завернув від свого будинка до інституту. Я був дуже стомлений, ступав повільно, тихо.

Двері інституту були не замкнені. Я зайшов до коридору і в темряві зупинився. Почув у лабораторії тихі кроки. Хтось там ходив.

Напружився і пригадав. Увечері я сам погасив світло й замкнув двері до лабораторії інституту. Ще коли йшов до лікарні. Ми виходили з Лідою. Другого ж ключа ні в кого не було. Ніхто не міг бути в цю годину в лабораторії.

Серце моє, що билося до цього поволі й спадаючи, тепер почало битися жвавіше. Коли б під руками був кардіограф, він рисував би широку криву з гострими кутами. Я чув цей напружений бій серця.

«Злодій», — подумав я.

Але що треба злодієві в нашій лабораторії? Він же не міг пожаднитись на машини, на різне дороге, але зовсім непридатне для продажу приладдя. Цінність наших машин полягала в точності, досконалості, чутливості, а це все мало придатне для злодія.

«Ні, він міг знайти дещо для себе, — думав я. — Штори на вікнах, простирадла, скатерті на столах, халати… багато речей знайдеться там для нього».

Мені треба було бігти і когось гукати, але я навіть цього зробити не міг. Довго стояв у коридорі, слухав кроки злодія.

Раптово відчинив двері і зайшов. Назустріч мені по довгому зеленому килимку біг Гордій Семенович. Біг і сміявся. Зупинився біля мене і пожадливо, напружено зазирав мені в очі.

— Я вас не сподівався. Я вас зовсім не сподівався такої пізньої години, — казав він. — Я працюю з вечора. У вас так багато справ: провал з білком… дружина… в лікарні помирає дочка. Звичайно, ви не можете працювати. Від усього цього можна збожеволіти. Ні, ні, я не сказав нічого, я кажу, що можна збожеволіти. Дивуюсь вашому стоїцизму в почуттях… І от я працюю сам. Готую все нові й нові сполуки кислот. Нам незабаром таки пощастить мати штучний білок. Ви можете зовсім не турбуватись. Ви тільки скажіть мені, де ваші останні записки. Я згоден працювати за себе й за вас.

Це все було неймовірно. Я був спантеличений, збитий з толку.

— Я працюю тут кожного дня, — перебив я Гордія Семеновича. — Навіть учора ввечері, вночі я тут був.

Він дивився на мене. У нього було повне, випещене обличчя. Я побачив, що він примружив очі, і презирлива посмішка розлилась на його обличчі.

— Ви стомлені, — крутився він біля мене. — Ви дуже втомилися. Вам ввижається… вам ввижається, — повторив він, — ви думаєте, що працюєте кожного дня. Ви не працюєте, ви розумієте, вам же ніколи працювати. Ви весь час сидите в лікарні, ніхто вас не бачив у лабораторії. Учора вдень, коли ви були в лікарні, я провів збори з нашими молодими вченими. Ми не ждемо вас, поки ви не закінчите своїх родинних справ. Вас не буває в лабораторії. Куди ж вам? І ввечері вас не було в лабораторії. Я сюди прийшов, коли було ще видно.

— Я вийшов з лабораторії після півночі, — уперто сказав я. — А вчора ввечері я сам просив