Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Світло падало на Харпія, темні тіні залягли під очима, обличчя здавалося неживим. Біолог лежав на нижній лавці в костюмі й черевиках і, здавалося, дрімав. Але Бровко бачив, Харпій не спить. Він лише заплющив очі, а повіки його ледве помітно здригалися.

Сержант дивився на лежачого і тупе роздратування підіймалося в грудях. За кілька годин поїздки сержант зненавидів біолога із Дрогобича.

У купе вони були удвох. Харпій вимотував з Бровка нерви з неприхованим смакуванням, з виглядом людини, яка добре знає, що відповісти тим же їй не можуть.

Сержантові часом хотілося встати, схопити за плечі цього в’їдливого типа, тіпонути ним об стінку вагона. Як би змінилося це єхидне обличчя, яким іншим відразу став би рипучий, нудний, з нотками зверхності голос. Але…

Доповівши по селектору в лінійне відділення міліції про дивну сутичку в буфетному залі на станції Даньки та про заяву механіка Сірченка, Бровко ніколи не передбачав, що цієї ночі йому доведеться сидіти в м’якому купе пасажирського поїзда разом із затриманим.

Підполковник, з яким розмовляв сержант, попросив трохи зачекати. В репродукторі заклацало, зашуміло, потім почулася приглушена, нерозбірлива скоромовка. Бровко догадався, що там, в області, не відходячи від селектора, дзвонять комусь по телефону.

Через кілька хвилин у кімнаті чергового по станції з репродуктора пролунав голос: «Сержанте, ви слухаєте?»

— Я слухаю, товаришу підполковник! Бровко отримав наказ першим же поїздом доставити підозрілого пасажира в область. Свідчення механіка Сірченка коротко занотувати і взяти з собою. «Із затриманим поводитися чемно, щоб ніяких потім претензій і скарг… Ви відповідаєте за нього, чуєте, сержанте?»

Попередження підполковника вчувалося тепер сержантові щоразу, коли вже, здавалося, от-от мав увірватися терпець. Бровко тільки зціплював зуби, терпів, вдавав, що йому байдужі вибрики Харпія.

Склянка на столику тенькала дрібно, співуче…

Сержантова рука потяглася до столика, він з серцем відіпхнув пляшку. Біолог відкрив очі. З глибоких впадин вони світилися по-котячому.

— Мені нічим дихати, — вимогливо сказав він. — Сержанте, у купе спека. Відчиніть вікно!

Бровко мовчки встав, крутнув нікельований важіль. З щілини війнуло холодним, колючим струменем, тріпнулися і заворушилися фіранки.

Харпій відвернувся до стінки, збив під щокою подушку.

Тихо насвистував у вентиляторі вітер. За чорною шибою вікна пливла ніч. Вагон спав, Лише зрідка на коротких зупинках грюкали двері купе, чулися в коридорі приглушені килимом кроки.

Обважнілі повіки злипалися, очі наче хтось засипав дрібним піском. Бровко потряс головою, трохи попустив ремінь, розстебнув верхній ґудзик кітеля, привалився спиною до стінки і з насолодою вдихнув свіже повітря.

Сержант нервував. Несподівана поїздка з Харпієм вкрай вимотала його, вивела з рівноваги. За три з половиною роки служби у міліції Бровкові ще не доводилося конвоювати таких затриманих. Іноді траплялися на вокзалі заїжджі злодійчики; підверталися під руку любителі зазирати до пляшки; скидав з підніжок безквиткових «зайців», закликав до порядку бешкетників. Як правило, такий люд поводився зовсім інакше. Потрапивши в кімнату чергового по вокзалу, винуватець робився смирним і тихим, наче ягня, запопадливо зазирав у вічі.

А тепер у Бровка був напружений кожен нерв, протягом чотирьох годин, відколи поїзд одійшов від Даньків, він почував себе, наче на голках.

— Холодно, — сказав Харпій. — Я можу застудитися. Зачиніть вікно. Потім, я хочу пити. Майте на увазі, в дорозі вживаю тільки крюшон або мінеральну.

— Може, забажаєте шампанського? — буркнув сержант, тягнучись до вікна.

Фіранки застигли. Морозний вихор уже не залітав у купе, бився надворі об металеві стінки вагона. Сірники у Бровкових пальцях ламалися, він ніяк не міг запалити цигарку. Нарешті запалив, жадібно затягнувся.

Обличчя біолога скривилося, він замахав долонею, роблено закашлявся.

— Не виношу, гидкий тютюн. Тхне смаленою ратицею. Ви забули, що мене мучить спрага?

— Послухайте, ви, — на шиї у Бровка здулися жили, він почервонів. — Я вам хто, лакей? Проживете до ранку і без мінеральної!

— Не грубіяньте, сержанте. Вам наказано поводитися зі мною чемно.

Харпій нахабно посміхався.

Через чверть години його стало «морозити». Бровко покликав заспаного провідника. Невдоволено бурмочучи щось, той приніс сукняну ковдру. Не розгортаючи, біолог запхнув її під подушку. Сержант стримався і на цей раз, лише до болю у щелепах зціпив зуби.

Невдовзі поїзд зупинився.

Крізь вікно видно було освітлений фасад вокзалу. На пероні працював кіоск. Взявши із столика порожню пляшку, сержант відсунув двері, виглянув у коридор.

З відкритого тамбура тягло холодом. Провідника у вагоні не було. Тьмяно відсвічував нікелем і лаком довгий коридор. Якийсь одинокий пасажир, високий, худорлявий, у довгому драповому пальті, з шкіряною текою в руках стояв біля вікна.

— Товаришу, вас можна на хвилинку? Пасажир здивовано повернув до міліціонера довгасте обличчя.

— Пробачте, що турбую. Моєму сусідові по купе стало погано, — стиха мовив Бровко. — Ви не змогли б купити пляшку лимонаду? Ось гроші і порожня пляшка.

Власник жовтої теки швидко повернувся. Винувато розвів руками.

— На жаль, у кіоску — тільки яблучний напій. Влаштує?

— Спасибі.

— А що з вашим сусідом? Може, покликати лікаря?

— Ні, не треба. Йому вже краще. Пробачте за турботу.

Харпій відкоркував пляшку, підніс до носа, понюхав.

— Кисле пійло… Пийте його самі. А я побережу шлунок.

— Як собі хочете, — сержант наповнив склянку, двома ковтками осушив її, замкнув двері на защіпку і ліг горілиць на м’який диван, притримуючи рукою кобуру пістолета.

В купе запахло димом. Харпій курив демонстративно, цигарку за цигаркою, спорожняючи пачку «Казбеку».

— Майте на увазі, по цигарки я нікого не посилатиму, — похмуро мовив Бровко.