Читати книгу - "Зорі падають в серпні"

— Так точно. З нових, — похмуро відповів сержант. — Ще не обжився.

— Дозвольте, товаришу лейтенант? — спитав Ібрагімов. — Так що підозрілим це здається мені.

— А ми перевіримо, Ібрагімов. Сьогодні ж наведемо довідки, не хвилюйся.

Ібрагімов полегшено зітхнув і сів поряд з Безбородьком на лаві. Хотілося спати. Вікно все більше світліло, і видний крізь нього далекий краєчок неба над морем став зеленуваторожевим.

Лейтенант Дениско сидів за письмовим столом з навушниками на білявій голові. Кілька телефонних польових апаратів і рація, письмове приладдя і велика карта району, що його контролює застава, — все це вільно вміщалось на невеличкому акуратному столі. Час від часу Дениско записував щось до журналу, знімав після зумера телефонну трубку і тихо, з якоюсь інтимністю говорив: «Алло! Шістнадцятий слухає. Так. Ага. Добре».

Майора все не було, І хлопці почали куняти. Нарешті крізь сон сержант почув легкі скрадливі кроки і голос:

— Це Безбородько?

— Так точно, товаришу майор! — схопився на ноги сержант.

— От і добре. Прошу до столу, — невеличкий і худорлявий майор Дорофєєв ходив беззвучно, наче по килиму. На ногах у нього були брезентові чобітки, і через те він з ніг до голови був зелений: ляже десь у траві — і не помітиш.

— Доповідай, сержанте, — наказав він.

— У квадраті «350», в створі з окремою хаткою, на березі ми знайшли одяг. З кущів вийшов чоловік, за документами Полікарпов Сергій Гнатович.

— Роздягнений?

— Так.

— А чого з кущів?

— Я теж дивуюся, чого з кущів? — нетерпляче крутнувся Ібрагімов.

— Тобі це здається підозрілим? — спитав його майор Дорофєєв.

— Так точно, товаришу майор! — витягнувся Ібрагімов.

— А мені цілком ясно, які потреби його завели в кущі, — похмуро сказав Безбородько.

— А от мені не ясно, товаришу сержант. Не ясно… — майор задумався, покусуючи мундштук погаслої цигарки. Неквапливим рухом він витягнув з нагрудної кишені якогось папірця і подав лейтенантові.

— Заведіть до журналу.

Лейтенант прочитав і швидко стягнув навушники.

— Товаришу майор! Так це ж дивний збіг!

— Так, дуже дивний…

— Дозвольте спитати, товаришу майор… Це стосується нашого купальника? — насторожився Безбородько.

— Прочитайте, Дениско, — стомлено наказав майор і опустився на стілець.

— «В семи кабельтових від повороту фарватеру з катера було помічено о 1-й годині 43 хвилини 10 серпня сигнали ліхтарем у квадраті «350», що подавалися в море з берега приблизно в створі з окремою білою хатою. Три короткі сигнали через дві-три хвилини», — прочитав лейтенант і прикусив губу.

— Запис із суднового журналу? — спитав він.

— Так, сторожовий катер виходив у море на завдання, і оце помітили з нього. Що ви скажете на це, товариші?

— Виходить, купальник наш незвичайний, — буркнув сержант.

— А хіба я тобі не говорив! — штовхнув його ліктем Ібрагімов.

— Замовчіть, Ібрагімов. Радіти тут нічого. Справа дуже серйозна. Цього Полікарпова не можна тривожити ні найменшою підозрою. Ліхтарем він викликає з моря не дельфінів, це факт.

— Але ми не впевнені, що саме він сигналив, а не хтось інший.

— Вірно. Певності немає… Але підозра є, а цього досить, щоб перевірити все. Вам, лейтенанте, буде таке завдання: встановити, з ким цей Полікарпов має зв'язки на пляжі.

— Так я ж його самого не знаю.

— Сержанте, хто розмовляв з купальником?

— Я. Ібрагімов стояв оддалік збоку.

— Ваше обличчя він розглядів, як ви думаєте, Ібрагімов?

— Ні, я стояв спиною до місяця, так, як ви вчили мене.

— От і добре. Підете з лейтенантом на пляж. Упізнаєте Полікарпова?

— Так точно, упізнаю.

— Пляжні знайомства його нам будуть потрібні, я думаю, дуже скоро. Встановити, що за люди, звідки вони, відколи знають Полікарпова. Добре було б познайомитись з ним, лейтенанте. Ви обоє повинні грати заядлих курортників. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? Ну, от. А тобі, сержанте, треба дізнатися, хто хазяї в цій хатині, відколи знають вони Полікарпова. Але все це — без жодної тіні підозри. Про все, що вдасться встановити, сповіщайте мене негайно. А зараз — відпочивати. Годині о десятій прийдете до мене за інструкціями. — Дорофєєв підвівся. — Можете йти.

Лейтенант Дениско і сержант Безбородько виходили від майора заклопотаними, а Ібрагімов радісно посміхався: його надії справдились — починається щось цікаве і незвичайне.

Залишившись наодинці, майор Дорофєєв задумався. З моря когось ждали, це факт. А той, хто ждав, живе зараз у Садовську, може поруч з комендатурою, і хто він — невідомо. Добре, якщо це Полікарпов! До речі, треба зараз же сповістити про все начальство.

Дорофєєв зняв трубку ВЧ і доповів. Він попросив навести довідки на Молотовському авіазаводі про Полікарпова Сергія Гнатовича, і йому обіцяли сьогодні ж сповістити про результат. Дорофєєв натякнув також на те, що добре було б підключити для спостереження за морем сторожові катери, розміщені у Садовську, але на другому кінці провода помовчали, скільки треба було, щоб показати недоречність такого прохання, а потім відповіли:

— Думаємо, що ви самі впораєтесь. А втім, домовляйтеся, якщо є потреба, з командиром загону катерів.

Майор пошкодував, що завів про це мову. Здавши черговому офіцерові зміну, Дорофєєв пішов відпочивати. У затіненій кімнаті він довго перевертався з боку на бік. З того часу як закінчилася війна і він повернувся на батьківщину, минуло близько десяти років. І всі ці десять років служив він на оцій заставі в Садовську. Це призначення дуже засмутило Дорофєєва, коли після фронту, після напруженої роботи по репатріації він потрапив у це тихе таврійське