Читати книгу - "Рiднi дiти"

Я чомусь одразу уявила собі цю Наташу Малишеву — тоненьку, з великими очима, ясним обличчям і довгою косою. Вона така і була насправді.

Таня була дуже задоволена, що я їду в госпіталь. їй завжди було приємно, коли я виступала в госпіталях, але сьогодні у неї на це були і свої особисті міркування. Вона хотіла на ніч поїхати чергувати з дівчатами своєї школи на вокзал, а коли б я була дома, їй було б шкода і ніяково лишати мене. Піонерки їхньої школи чергували на вокзалі у військових залах: допомагали пораненим одержати квитки, приносили воду, читали газети, водили на медпункт, саджали у вагони.

З Андрійком лишився дід — мій тато. Він не протестував. Він взагалі поводився героїчно в свої вісімдесят чотири роки і завжди лише просив: «Будь ласка, не звертай на мене уваги, не турбуйся про мене, не витрачай на це часу. Якщо можна, не забудь лише про газети. Так і зараз, попросив принести від Рачинських останній номер «Правды» і сів читати її вголос над ліжечком Андрійка, який звик засинати під це читання. Вони дуже дружили — малий Андрійко і старий наш дід.

Чоловік Ніни Федорівни мав їхати на Турбінний, пообіцявши дружині повернутися на дванадцяту годину. Він запропонував завезти нас своєю машиною, яку ми всі називали «собачою будкою», бо вона була з диктовою покришкою. Ми з Танею залізли в «собачу будку», а Семен Давидович сів коло шофера Клави, дебелої рум'яної дівчини, і ми поїхали.

Я часто виступала в госпіталях. Але ніколи в мене не було такого почуття, як тоді, коли я їхала в цей жіночий госпіталь, коли проходила його коридорами, увійшла в палату № 5...

Мені було соромно, що я спокійно живу в такому впевненому в собі робітничому, індустріальному місті і навіть не працюю на воєнному заводі, і не пішла сестрою, звичайною медсестрою в госпіталь, а спокійно собі виступаю з читанням віршів, оповідань, граю в скетчах ролі хлопчиків і дівчаток. А тут такі ж жінки, як я, здебільшого й віку такого, як я, матері і дружини, відірвані від своїх родин, дітей. В якому страшному пеклі вони побували, і от тепер лежать покалічені, тяжко поранені.

Мені так хотілося, щоб вони не подумали — приїхала актриса, яка для цього «легкого хліба» лишилася в тилу, мені так хотілося, щоб вони бачили в мені подругу, сестру...

Я знаю, поранених, хворих завжди дратують цікаві очі, цікаві жіночі запитання, і я привчила себе заходити, нічому не дивуючися, не жахаючися, але й без удаваної зайвої бадьорості. От просто заходжу і вітаюся.

Ну, а не всміхнутися я не можу — і хворим, і здоровим. Це вже в мене з дитинства, від матері. Тоді легше з людьми розмовляти.

Так і тут, я зайшла, привітала всіх з наступаючим Новим роком і додала:

— Бажаю вам того, чого всі ми бажаємо і чого я собі бажаю — щоб усі наші близькі повернулися з війни.

Що я їм читала тоді?.. Дуже багато. І нові оповідання Тихонова, і вірші Симонова та інших радянських письменників, і наших безсмертних Тараса Шевченка і Чехова. Я з усіма познайомилася і швидко дізналася без запитань, що Віра — лікар, Надія Петрівна — інженер, партизанка Олександра із Смоленська — до війни партійний працівник. Так, тут були жінки — лікарі, інженери, медсестри, політпрацівники, партизанки. Тут було дванадцять жінок, деякі вже видужували, от, наприклад, гарненька білява дуже жвава дівчинка, що сиділа в якійсь незручній позі на ліжку і з надзвичайним запалом реагувала на всі оповідання і розмови. Все відбивалося на її мінливому личку: то вона голосно заливалася сміхом, то сльози нагорталися на її світлі очі.

— Мене звуть Тоня. Я з Ленінграда, мені ногу відірвало, — сказала вона просто і спокійно, і раптом я побачила, чому вона так сидить. У неї не було лівої ноги.

— У нас надпродукція Тонь, — засміялася чорнява дівчина, яка лежала коло дверей. На тумбі коло неї лежала чималенька стопка книг і журналів. — От ще маленька Тоня, ми з нею з одного партизанського з'єднання, з Білорусії. А от з Олександрою ми близько діяли, а одна одну не бачили.

Ця чорнява дівчина була надзвичайно гарна, не те щоб красуня, а якась надзвичайно мила, лагідна спокійна, хоч у неї було страшне поранення хребта і вона знала, що, в найкращому випадку, кілька років їй доведеться лежати. Звали її Олею, до війни вона була медсестрою. Вийшло так, як я бажала, коли їхала сюди. Ми просто добре познайомилися. Я теж коротко розповіла, що перед війною у мене народився Андрійко, і тому я мусила їхати в такий далекий тил, а дочці Тані вже шістнадцятий рік, що чоловік мій, Андрій, на фронті і я нічого про нього не знаю...

Які ми всі були близькі, рідні сестри тепер! І я, напевне, була щасливіша за них — мої діти були зі мною.

— Ви, мабуть, дуже добре жили з своїм чоловіком, — сказала несподівано Оля. — Це я подумала одразу, коли ви читали.

— Чому? — не зрозуміла я.

— Ви так читали те оповідання, де прощалися чоловік і жінка перед фронтом, що я одразу подумала про вас. Ви наче про себе розказували.

— Нам не вдалося навіть попрощатися, — сказала я. І щоб не говорити про це і, бува, чого не заплакати, я вийняла фото малого Андрійка і Танечки, яке я зробила вже тут, на Уралі, для Андрія і послала йому на фронт і яке повернулося, як всі наші листи...

Тут і Віра, і