Читати книгу - "Рiднi дiти"

— Будь ласка, отут під книжками візьміть, погляньте на мого сина.

— Вашого сина? — здивувалася я. Вона виглядала зовсім дівчинкою! Оля зрозуміла мій подив і засміялася.

— Мені вже двадцять три роки. Я вже чотири роки одружена — і в мене синок двох років. Ні, зараз йому вже майже три. От мій чоловік і син.

На картці були всі троє. Стрункий білявий хлопець, такий же молодий, як і вона, з усмішкою на все обличчя, і вона з круглим опецьком на руках.

— А де вони тепер? — спитала я.

— Чоловік мій лікар, тільки закінчив медінститут. Ми з ним вдвох пішли в партизани. А як можна було інакше? — спитала вона просто. — Або на ворога працювати, або в партизани. Ми ж комсомольці, радянські медпрацівники. Якби ви знали, як ми потрібні були партизанам! А синок Ясик з бабусею лишився, з моєю матір'ю. Я навідувалася перший час до них, а потім ми перейшли в інші ліси, далі.

— І тепер ви нічого не знаєте про них? — спитала я недоречно.

І Оля не здивувалася з такого питання. Вона якось впевнено сказала:

— Радянська влада не дасть їм загинути. — І в цьому була така віра — і в нашу перемогу, і в нашу владу, і в наших людей, — що я з великою повагою подивилася на неї.

— Чоловік уже знає, що я тут, — продовжувала Оля, — по радіо йому передали, а от чи знають бабуся і Ясик?.. Ну, я мамі суворо наказала не вірити ніяким брехням, що поширюють фашисти.

— Якби ви знали, що вони тільки брехали, — встряла в розмову маленька, худенька Тоня-партизанка. — І що в Москві парад уже їхній був. І що наші вже за Уралом. А потім ми з Олею приходимо на село і всю правду розказуємо, все те, що наше радіо передає.

— А як вони тоді хотіли командира Папушу в пастку заманити! — промовила Олександра. — Я діяла в іншому з'єднанні, але їхнього командира знала ще до війни, він був відомою людиною в районі. І людина виключно чесна, такий енергійний, ініціативний агроном, ми з ним раніше стрічалися на партійних конференціях, і в справах він до нас приїздив. Такий великий, як ведмідь, лагідний, спокійний.

— Так, він дуже добрий, але й дуже строгий і справедливий, — зауважила Оля. — Ми й до війни дуже дружили — його жінка, я, мій чоловік. Ми в одному селі жили, жінка його вчителювала. Вона лишилася з своєю дочкою. Я наказала своїй матері, щоб вони разом трималися.

— А ти теж хвилювалася, коли ці об'яви фашисти розвісили, — згадала маленька Тоня.

— Які об'яви? — спитала я.

— Це фашисти розвісили скрізь об'яви, що родина командира Папуші — це було партизанське ім'я нашого командира — в гестапо і що, коли він не з'явиться до неділі, їх повісять на базарній площі.

— Ой, він як хмара ходив, — знову перебила маленька Тоня, — і ми всі думали — піде він чи ні.

— То ви, малі, могли так думати, — сказала Оля. — У всіх його товаришів навіть сумніву не було. Звичайно, я хвилювалася, аякже! Адже Ясик і мама весь час були з його дружиною і дочкою. А він мене заспокоював: «Не вір, Олю, звідки вони знають, хто саме родина командира Папуші? Якщо серед нас провокаторів нема — ніхто не дізнається».

— А потім я в неділю до району пробралася, — розповідала Тоня, — і нічого там на базарній площі не було, і другої неділі теж нічого. Просто вони заманити хотіли нашого командира. А все-таки як було його всім жалко! Та ми незабаром подалися далі і до своїх не приходили. Казали, що село наше геть-чисто спалили, людей повиганяли. Та ти не думай, Олю, адже чоловіка твого знайшли і про тебе все сам головний лікар — професор — розповів, так і Ясика знайдуть, і бабусю.

— Я завжди згадую, — тихо сказала Оля, — як Марину Раскову у дебрях розшукали. За нею літак надіслали. І по нас, поранених, теж літак надіслали. Радянська влада дітей усіх розшукає... Накаже, щоб розшукали...

Ми ще довго розмовляли, і я ще читала українські вірші моїх по-друг-письменниць, і хоч не всі розуміли українську мову — вірші радянських жінок, дружин і матерів, доходили до серця кожної.

— Дуже вам вдячні, — сказала на прощання Олександра і міцно потиснула мені руку. — Ми так добре провели з вами вечір.

— Обов'язково, Галино Олексіївно. — приязно всміхнулася Оля, — приїздіть іще.

— Обов'язково! Обов'язково! — зовсім по-дитячому закричали обидві маленькі Тоні — Тоня-ленінградка і Тоня-партизанка. І я не могла стриматися, щоб їх обох не поцілувати — вопи ж обидві були майже такі, як моя Таня...

А потім підійшла до кожного ліжка, і ми так сердечно з усіма розпрощалися. Нам не хотілося розлучатися, але Наташа Малишева, дуже задоволена тим, що її хворі не сумували під Новий рік, казала:

—