Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

Кирпатий кипарис

Не виріс у Карпатах,

А виріс у Криму,

Де сонце і вода.

Мала з розтуленим ротом слухала. Я натхненно продовжував нести ахінею:

А я, як клятий карп,

На дні крапáв конспекти.

Дивився у вікно

І вчив чужі слова.

Респект тобі, Мала,

Ти маєш класну хату,

А в мене зовсім хати

Ніякої нема.

— Не карп, а короп, — виправила мене Майя з виглядом учительки рідної мови. В усьому іншому її моя маячня влаштовувала.

— Знаю, — по-професорському кивнув я і зробив поважне лице. Я знав багато мудрих слів і мав чим її вразити. — Це в мене — постмодернізм…

— А-а-а, — протягнула вона, і в її погляді я побачив нічим не прикрите захоплення.

Несподівано двері відчинилися, і до кімнати зазирнула Світлана. Вона, побачивши Майю, всміхнулася:

— Майко! Так ось ти куди поділася!

Свєтка ще не встигла зайти, як мала вже миттю підхопилася і помчала до неї.

— Свєточко! Як я за тобою скучила! — з розбігу кинулася їй на шию і, обсипаючи поцілунками, повисла на ній.

— Я теж за тобою скучила, — підхопила її Світлана і після добрячої порції цмокань в обидві щоки поставила на підлогу. Потім нахилилася до малої, зробила великі очі та, притуливши палець до вуст, прошепотіла: — Але тихіше… Там за стінкою зараз розмовляють мати з дядьком Іваном… Я хочу послухати.

Майя роззявила рота. А я зацікавлено спостерігав, що буде далі. Вигляд у Світлани був зосереджено-таємничий, неначе у приватного детектива з телесеріалу. Вона, не звертаючи на мене уваги, навшпиньках рушила через усю кімнату до шафи, що самотньо стояла праворуч від мого дивана біля суміжної з другою кімнатою стінки. Підійшла і рішуче ухопилася за шафу, намагаючись відсунути. Сили були нерівні. Побороти шафу було не так-то просто. Свєтка аж почервоніла з натуги, та шафа ледь-ледь зрушила з місця — добре, якщо на пару сантиметрів. Я повитріщався на ці її потуги, а потім не витримав і запропонував:

— Давай допоможу.

Свєтка здивовано глянула на мене, та за мить кивнула і прошепотіла:

— Ну, допоможи… Тільки тихо!

Разом ми відсунули шафу значно вправніше. Майже безшумно. За шафою, окрім павутиння, виявилися зачинені двері. Вузькі, високі, пофарбовані білим. Я провів пальцем по поверхні дверей. Шафа, судячи з усього, стояла тут незайманою доволі довго, бо на пухкій пилюці за моїм пальцем з’явилася глибока доріжка.

За дверима чулися голоси. Світлана, недбало обтрусивши павутиння, не гаючи часу притулила до дверей вухо.

— Підслуховувати негарно, — гучним шепотом заявила Майя, та трохи повагавшись, пролізла між нами поближче і собі прилаштувалася слухати.

Я, наслідуючи їхній нездоровий інтерес до чужих розмов, протер собі віконечко від пилу і теж приклався вухом до дверей. У сусідній кімнаті розмовляли доволі голосно. І чути було добре. Від перших почутих слів серце в мене гучно забилося.

— По-твоєму, я повинна була кинути його? — дзвенів роздратований голос Ангеліни.

Чоловічий голос саркастично відповів:

— Свого часу ти не була такою порядною, чи ти не пам’ятаєш?

— То це ти в нас взірець для наслідування? Я не вчора народилася і чудово розумію, звідкіля в тебе всі твої звання, посади і так далі… включаючи твоє відрядження в Японію! — Ангеліна щось гучно посунула, і долинув звук розбитого посуду.

— Ти хочеш сказати, що я всього цього не сам досягнув? — опонував їй дядько Іван. Голос у нього був трохи зависокий, і мені чомусь одразу уявилася козляча борідка…

Тим часом Ангеліна не вгавала:

— Я хочу сказати, що ти продався за це все… і мене продаси за нагоди…

— Не мели дурниць! — вів далі голос дядька Івана, теж уже роздратований. — Я всього лиш хочу тебе попередити… Що ти вже задалеко зайшла! Ці твої кляті індиго… Та ще й він… І взагалі, ти впевнена, що це саме він?

— Не знаю! Але мені здається, що…

— Здається! — ядуче захихотів дядько Іван. — Тобі завжди щось «здається»! Ти повинна усвідомлювати, що краще…

— Я сама знаю, що для мене краще… — перебила його Ангеліна.

— Аякже, десять воріт. Вісім ключів. І той, що відмикає двері… Чи як його… Драбина… Драбина Якова, — ще ядучіше відповів їй співрозмовник, — ти вважаєш, за тобою ніхто не стежить?

Я притулився до стінки, і серце в мене застукотіло ще гучніше. Драбина… Це ж те саме, про що говорили у Зарніка! Потім я знову обернувся до дверей, щоб дослухати розмову:

— …його прикрити, — почувся голос Ангеліни, і вона провадила з притиском: — Я повинна хоч щось зробити, хоч би з огляду на те, що я тоді…

— Твоє відчуття провини тебе до добра не доведе… — задріботів сміхом дядько Іван.

— Зате в тебе ніяких докорів сумління! — відрізала на це вона.

— Ой! Тільки не треба цих натяків… Кх-кх-кх… — дядько Іван несподівано хрипко закашлявся.

Після невеликої паузи Ангеліна повела далі:

— Я тебе теж хочу попередити… — вона стишила голос, — твої ігри не менш небезпечні… Ця фарбована цяця, якщо до тебе ще не дійшло, вона… З тих самих… Я це відчуваю. Не до добра вона біля тебе крутиться…

— Дарма ти про неї так! Мирослава — дуже приємна жінка…

— Аякже, приємна… — саркастично відповіла співрозмовниця, — ти б ліпше про свою дружину думав, яка ось-ось народить…