Читати книгу - "Пустоцвiт"

– Ой, Олесеньку, страсті які! Ах ти ж Господи!.. – після цих слів Єлизавета Петрівна рвучко осінила себе хресним знаменням. Втім, слухала оповідача як і досі з величезною увагою, перериваючи лише отакими емоційними вигуками.

Імператриці все почуте було в дивину. Перш ніж потрапити на виховання до месьє Рамбура й отця Дубянського, Єлизавета Петрівна була віддана під опіку нянькам, яким суворий батько – Його Імператорська Величність Петро Олексійович суворо заборонив частувати вихованку всілякими «шкідливими» вигадками. Прислуга потихеньку шпигувала одне за одним, у випадку найменшої провини доповідь про виявлене «свавілля» летіла просто до Таємного приказу – а тут із порушниками найвищої волі не церемонилися… Тому няньки навіть найменших вільностей у спілкуванні з вихованкою собі не дозволяли. Хіба що мати в рідкі приїзди лякала неслухняну пустунку чудовиськами небаченими – тільки й усього!

Зате Олексій Розум усіляких казок і небилиць знав превелику безліч. Ішли спогади ці з дитячих років, коли він разом з іншими хутірськими підлітками ходив у нічне, де хлоп'ята тільки тим і займалися, що лякали одне одного до дрібного тремтіння й скреготу зубовного всілякими жахливими історіями…

– Отож сидить Антипко в кущах ні живий, ні мертвий, витріщеними очима за веселощами лісовичок спостерігаючи. Як раптом з верхівки ялинки величезний сич спорхнув, розправивши крила широкі, підлетів до того місця, де Антипко сховався, прохухав тричі й дзьобом величезним клацнув. Сполошилися мавки з навками, до кущів підбігли, пастушка схопили, на галявину в місячне сяйво витягнули, обступили з усіх боків та й заходились вимагати: «Танцюй з нами, інакше не жити тобі більше на цій землі! Залоскочемо тебе до напівсмерті, а там і розірвемо!»

Знав юнак, що не можна в жодному разі з дівами лісовими зближуватися. А піде з ними людина танцювати – так закружляють, що впаде від цих скажених танців замертво. Почав він благати мавок з навками, щоб залишили у спокої бідолашного пастушка, якому нічого іншого й не потрібно, тільки б відшукати заблукалу ягничку, та лісовички на своєму наполягають: «Пішли танцювати, бо залоскочемо, розірвемо, не помилуємо!.. Іди негайно ж з нами, інакше померти тобі смертю передчасною от на цьому самому місці». Що було робити бідолашному Антипку, якщо мавки з навками на своєму наполягали?!

– Ой, Олесю, до чого моторошну історію ти вирішив розповісти сьогодні!.. Я просто сама не своя від переляку, – чесно зізналася государиня, мерзлякувато кутаючись у пухову ковдру. Втім, фаворит прекрасно розумів, що Єлизавета Петрівна не обговорює з ним почуте й у жодному разі не засуджує за подібний вибір казки, а всього лише провокує скоріше продовжувати. І він продовжив несподівано гучно:

– І в той самий момент, коли пастушок уже зовсім розпрощався з життям, над галявиною раптом прогримів голос, перекриваючи лемент лісовичок: «Облиште його у спокої! Він мій тепер, не ваш!» Одразу кинулися мавки з навками врозтіч, і опинився юнак посеред галявини сам-один. Озирнувся несміливо – і побачив, що від старої-престарої вільхи, стовбур якої колись давним-давно розколола блискавка, у напрямку до нього рухається жінка краси небаченої: сукня біла із сукна найтоншого на ній не ворухнеться, довге чорне як смоль волосся, квітами живими прикрашене, до самої землі плащем спускається, руки бліді вперед витягнуті. Ступає вона по землі – немовби повітрям пливе: жодна билинка під нею не підминається, тінь на землю від її тіла стрункого не падає. Зрозумів тоді пастушок, що з'явилася перед ним сама цариця над усіма мавками й навками…

Фаворит продовжував розповідати в тім же дусі, Єлизавета Петрівна слухала, затамувавши подих, і жваво уявляла на місці героїв неймовірної історії їх двох. Вона була тією самою царицею лісовичок, що врятувала від неминучої загибелі не якогось безвісного Антипка, а гарненького Олеська-Пастушка, що безнадійно заблукав у нічному лісі в пошуках зниклої ягнички!.. І не тільки від загибелі врятувала, але коли юнак відгадав три мудровані загадки – розповіла, як відшукати в лісі древній скарб. А перед самим світанком, перш ніж станути у вранішніх променях червоного сонечка, запросила пастушка приходити в нічний ліс іще, коли місяць знов повну силу набере: мовляв, дуже їй хлопець полюбився…

Загалом, коли фаворит довів оповідь до кінця, імператриця второпала, що сірий зимовий день змінився ранніми сутінками, а моторошний головний біль, що мучив її від учорашнього вечора, кудись зник, випарувався, у вечірнім повітрі розчинився. Тоді лише відпустила пальці Олексія, які тримала впродовж усієї казки. Побачивши, як він знесилено обперся на спинку стільця, потихенечку розминаючи затерплу праву руку (якою дотепер і ворухнути не насмілювався, щоб раптом не потривожити государиню), Єлизавета Петрівна схопила дзвіночка, що стояв на приставному столику, подзвонила, наказала лакеям принести чогось попоїсти й випити – бо позбувшись нестерпного болю, відчула раптом небувалий апетит. Та й оповідач стомився, судячи з його вигляду…

Зненацька государиня помітила, що у фаворита очі на мокрому місці: здавалося, ще трохи, й він відверто зарюмсає!

– Що трапилося, Олесеньку?! Погано тобі, голубчику мій?..

– Мені добре, моя панночко! З тобою мені завжди добре, – відповідав він, щосили намагаючись придушити зітхання. Втім, Єлизавета Петрівна повною мірою відчула смуток у його словах, а тому продовжувала розпитувати:

– Ні, Олесеньку, не бреши мені.

– Як можу брехати моїй панночці?! – щиро здивувався фаворит.

– Але я ж відчуваю, що тобі погано, душа моя!..

Розчинилися двері, прислуга внесла до опочивальні легку закуску – зимові яблука з ясно-зеленою шкіркою, солодощі, графин токайського, обожнюваного імператрицею. У присутності лакеїв государиня замовкла, даючи фаворитові можливість зібратися з думками. Коли ж вони знов залишилися в опочивальні удвох, Єлизавета Петрівна повторила запитання. Відклавши в бік надкушене яблуко, важко зітхнувши, Олексій мовив відверто:

– Нудьгую я по рідній стороні, моя панночко. Усе думаю, як там матінка та інша рідня?..

– Але ж матінка твоя минулого літа у нас в палаці