Читати книгу - "Пустоцвiт"

При цих словах Єлизавета Петрівна невдоволено підібгала губки й скоса позирнула на Олексія, що поспішив запевнити її:

– Не час іще, моя панночко, не час Кирилка тобі представляти.

– Ну, як знаєш, душа моя… У кожному разі, я про те говорю, що нема чого журитися, адже до будинку твого їхати не так уже й довго, як здається: Малоросія – не закордон все ж таки! Накажи тільки…

Несподівана думка, що спала на розум імператриці, змусила її замовкнути.

– Що я маю наказати, моя панночко? – поцікавився нарешті Олексій, коли мовчання зробилося нестерпним.

– А знаєш що, Олесеньку…

Ледь прищулившись, государиня знов замовкла, витримала невелику паузу, обмірковуючи все досконально.

Якщо чесно, то їй давно вже ой як хотілося самій побачити батьківщину свого коханого – ці загадкові, сповнені небачених див землі, де запросто можна зустріти юрби русалок, мавок, відьом, чортів й іншої погані, де в ніч на Івана Купала розквітає папороть, а мерці повстають із могил, щоб запросто повечеряти з живими родичами.

Так, хотілося! До чого ж хотілося!!! От тільки чи варто в цьому зізнаватися?..

І все ж Єлизавета Петрівна наважилася:

– Знаєш, душа моя, напевно, не турбуйся про те, щоб наказувати. Я сама про все за тебе розпоряджуся… Вірніше, за нас двох.

– Про що ж ти розпорядишся, моя панночко?

Імператриця обдарувала свого ненаглядного фаворита найчарівнішою посмішкою, на яку тільки була здатна, потім пустуючи, немовби малолітнє дівчисько, прийняла гордовиту позу й рішучо продекламувала:

– Розпоряджуся негайно ж, щоб ледь потеплішає – дороги до ладу приводити, розширювати, мости зміцнювати! Оскільки Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна Малоросію відвідати бажає, а саме, хутір Леміш – батьківщину свого коханого Олексія Розума! А також інші малоросійські міста. Отак, душа моя: тільки-но достатньо потеплішає – їдемо до тебе в гості!

Але оскільки розгублений від повної несподіванки фаворит убито мовчав, государиня перепитала:

– То що ж, душа моя, чи згоден прийняти в себе на батьківщині государиню імператрицю, чи ні?..

Звісно ж, Олексій був згоден – ще б пак!!! У пориві почуттів упавши на коліна, він приникнув губами до ніжного зап'ястка правої руки своєї ненаглядної панночки. А государиня все так само лагідно посміхалася, сидячи на розкішному ліжку…

Вийшовши з опочивальні Єлизавети Петрівни, Олексій негайно ж написав матері, щоб до приїзду шляхетної гості готувалася й сама Розумиха, і керуючий його маєтками, дарованими Розумам монаршою милістю. Зятям, дядькам і всій іншій рідні, хто побажав би бути представлений Її Імператорській Величності, велів зібратися в Леміші, де й чекати візиту. Подумавши трохи, додав до послання: суворо заборонити будь-кому з родичів хизуватися близькістю з фаворитом государині – бо замість милості буде ослушнику опала!..

Ледь установилася тепла погода, почалися ґрунтовні приготування в дорогу: ще б пак – адже відправитися в подорож вирішила сама імператриця! Палац гудів і стогнав. Але найважливішим питанням усе-таки залишався остаточний вибір персонального складу «депутації». Головне: хто відправиться в «малоросійський бон вояж», окрім Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни й її фаворита Олексія Розума? От над чим в основному сушила голову імператриця…

– Олесеньку, душа моя, може, візьмемо із собою Петрушу, га?.. – починала зазвичай государиня.

– А його навіщо? – одразу цікавився Розум, який не міг уторопати, що робити в поїздці Великому князеві Петру Федоровичу.

– Нехай на землю свою подивиться. Він, Олесеньку, Росію ой як не любить – то, можливо, Малоросією зацікавиться?! Як думаєш?..

– Не знаю, панночко моя ясна, не знаю… – знизував плечима фаворит.

– Візьмемо із собою Великого князя, справді! – посміхалася імператриця іншим разом.

– Та яка від нього користь у поїздці, панночко моя?

– А раптом Петруша по військовій частині мені щось корисне підкаже, – наполягала Єлизавета Петрівна.

– Думаєш, від порад його військових може бути користь, панночко моя?

– Чом би й ні, Олесю?! Він же військовій справі змалку навчений, не те що ти та я…

У відповідь фаворит лише плечима знизував.

– Фіке треба буде також узяти неодмінно! – раптом спохвачувалася государиня.

– А її навіщо?! – знов щиро дивувався Олексій.

– Ну як навіщо: вони з Петрушею все ж таки засватані…

Фаворит посилав государині довгий проникливий, але якийсь нетвердий погляд. Ще б пак, сказати відверто: «Наречений з нареченою – це ще не чоловік із дружиною!» – Олексій ніяк не міг, оскільки його власне становище при імператорському дворі було якимсь невизначеним. Доки Єлизаветі Петрівні не набрид – радій, а раптом у немилість упаде завтра ж?! Монарша воля мінлива, що той вітерець весняний.

– Ну, над чим ти замислився, Олесеньку?.. Давай-но візьмемо з собою й Фіке, справді, може, навчиться дівчисько бодай чомусь?! Звісно, молода вона ще, із запальною вдачею. Залишити її в столиці без догляду ніяк не можна – боюся, сама вона дров таких наламає, що не розберемось опісля, що й до чого!..

Олексій лише зітхав і ховав погляд.

– А до того ж може статися так, що довга дорога нарешті зблизить їх, – вела далі Єлизавета Петрівна. – Бо як разом опиняться, дивляться, бува, одне на одного, немов два сичі – ото вже наречені!.. А як стануть більш уважні та ласкаві одне до одного, то вже можна весіллячко справляти! А там і спадкоємця чоловічої статі їм Бог дасть! Спадкоємця престолу Російської імперії, Олесеньку – розумієш?..

– Гаразд, візьмемо й Петра Федоровича, і Фіке, – погодився зрештою Олексій.

Тим часом після досить сумовитого початку весни й короткого льодоходу розпогодилося остаточно. Птахи повернулися з далеких теплих країв, сонечко почало припікати, земля вкрилася трав'яним килимом.

– Ну все, Олесеньку, пора нам їхати! – повідомила якось Єлизавета Петрівна. – У нас давно вже все в дорогу приготовлено, і коники застоялися, й у мене