Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

Мешканці Триграда почали ставитись до нього недружелюбно, мабуть, через те, що він зачіпав жінок. Тільки Ракіп Колібаров здружився з ним — кілька разів приносив йому свіжу рибу, а одного разу навіть прислав дружиною глечик кислого молока.

Таким був «начальник» удень. А коли надходила ніч, цей тюхтій ставав рухливим і проворним, мов рись: перескакував через огорожі, прокрадався повз тини та кам'яні мури, зустрічався в затишних місцях то з партійним секретарем, то з головою кооперативного господарства, то з офіцерами прикордонної застави. Та хоч як спритно й хитро вів він свою розвідувальну роботу, наслідки були незначні. 22 серпня близько сьомої години ранку дружину Ракіпа Колібарова помітили з телицею в урочищі Джуклевото харманче. Її бачив племінник бригадира тваринників Ахмед Парутев, який допомагав лейтенантові. В цей час він підстерігав там диких кабанів. Дружина Ракіпа Колібарова погнала телицю і поблизу занедбаної, прогнилої Даудової кошари зустрілась із своїм чоловіком. Після того як вони поговорили, сховавшись за чагарниками, Ракіп пішов до Видли, а його дружина повернулась у Джуклевото харманче. Це саме повторилось 26 серпня, тільки цього разу Ракіп не пішов до Видли, а спустився стежкою, яка вела навпростець через ліс до села Кестен. Лейтенант дуже добре пам'ятав, що 22 і 26 серпня Ракіп Колібаров приносив йому на вечерю свіжу форель.

В інші дні дружина Ракіпа Колібарова виводила пасти телицю на луки, що простяглися на схід від села. Ахмед Парутев, як і раніше, вирушав вдосвіта «на полювання» поблизу Джуклевото харманче, де рідко ступала людська нога, а трава і папороть сягали до пояса.

Захов приїхав у Тешел на світанку. Лейтенант Георгієв поставив газик на подвір'ї харчевні, взяв на плечі скриньку з рацією і побіг до Абакума, який чекав його за мостом. Тут від шосе ґрунтова дорога повертала на Триград. Поки вони добирались до чагарників, де лейтенант сховав свій мотоцикл, Георгієв розповів Абакумові все, що знав про Ракіпа Колібарова.

Абакум ледве пересував ноги, очі його сльозилися. Він раз у раз позіхав. Його морозило.

— Торік ви виглядали краще, — занепокоєно сказав лейтенант.

Абакум кивнув головою.

— Відвезти вас у мою резиденцію?

— Везіть мене одразу до Ахмеда Парутева, — відповів Абакум.

В ущелині було все ще похмуро, над бурхливою річкою стелився, мов димок, прозорий туман.

Поклавши порожню скриньку на багажник, Абакум узяв рацію на плечі, і мотоцикл загримотів по нерівній ґрунтовій дорозі. Незабаром лейтенант Георгієв звернув праворуч, і вони в'їхали на західну околицю. Тут будинки траплялися рідко, а між ними зеленіли кущі і негуста поросль, яка пробивалась на місці вирубаного лісу. Лейтенант зупинив машину перед невисоким плитняковим муром, штовхнув ногою хвіртку і ввійшов у маленький дворик, де стояла низенька глинобитна хатина із заґратованими віконцями під позеленілим від часу черепичним дахом.

Абакум закурив, потім вийняв з бумажника дві таблетки кофеналу і проковтнув їх, поморщившись. Збиралися хмари, віщуючи дрібний, затяжний дощ.

Лейтенант повернувся з молодим струнким красенем, жилавим і високим, мов гірський бук.

— Це Ахмед, — сказав він, — можеш йому довіряти, як рідному братові.

Абакум подав Ахмедові руку, і хлопець щиро потиснув її.

— Ахмеде, — промовив пошепки Абакум, — чи далеко звідси Джуклевото харманче?

— Півгодини ходьби через ліс, — тихо відповів Ахмед.

— А хто тут живе?

— Я сам, — відповів Ахмед. — Це наша стара хатина. А батько тепер живе біля сільради.

— Віднеси ці речі в хату і замкни добре двері, — попросив Абакум.

Коли вони залишились удвох з лейтенантом, Абакум наказав:

— Зв'яжіться по телефону з заставою. Нехай посилять охорону вздовж прикордонної смуги і спустять собак. Прикордонникам ні в якому разі не зчиняти галасу, навіть якщо вони схоплять когось. За Ракіповою дружиною більше не стежте, однак самого Ракіпа Колібарова не спускайте з очей. Не заважайте «інспекторові», який приїде з Софії, але повідомляйте про кожен його крок. Підніміть на ноги всіх чесних людей для нагляду за Ракіпом і «інспектором», залучіть передову молодь, зрозуміло, з перевірених. Самі лишайтесь у сільраді. Я підтримуватиму з вами зв'язок через Ахмеда.

Абакум з Ахмедом обережно пробиралися темним притихлим сосновим бором. Нарешті перед їхніми очима відкрилась велика, кроків двісті, галявина, оточена зеленими віковими соснами, заросла папороттю, соковитою травою і кущами ожини. Галявина піднімалась трохи на південь, і там, на самому її краю, стирчала переламана надвоє блискавкою велетенська чорна обгоріла сосна, схожа на мерця, що вийшов з могили.

Абакум дивився на цю сосну широко розплющеними очима і мовчав.

— Це і є Джуклевото харманче, — прошепотів Ахмед. Було тихо, навіть ліс не шумів у цей ранковий час.

— Якщо ми не спізнились, то все в порядку, — сказав Абакум.

Він дав знак Ахмедові чекати його на цьому місці, а сам звернув у ліс, щоб, обійшовши галявину, вийти по той бік зламаної сосни. Прикордонна смуга тяглася на південь від галявини і, очевидно, іноземний кур'єр пробирався сюди саме з півдня.

У тому, що Світозар Подгоров підтримував зв'язок із своїм закордонним резидентом через кур'єра, Абакум не мав сумніву. І ось чому. По-перше, після провалу Бояна Ічеренського в цьому районі досі не було запеленговано жодної радіостанції і саме цей район став останнім часом центром, ящурної епізоотії. Звідси випливав висновок, що агентура іноземної розвідки орудувала тут, підтримуючи зв'язок з своїми контрагентами за кордоном не по радіо, а найпростішим, «класичним» способом — через кур'єра. По-друге, в таємній касеті Подгорова Абакум знайшов ключ шифру. Два нулі за колонцифрою 35 і слово «Вазови» означали, що для зв'язку шпигуни використовують спрощені шифрограми, складаючи їх або з допомогою тексту,