Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

У другій половині квітня НКВД почав стягати свої ґарнізони з сіл до Тісної, Балигорода, Ліска й Сянока.

Одного дня до сотенної застави під табором зайшов селянин і сказав, що має записку, яку йому передав у містечку Тісна якийсь золотопогонний командир. Цей командир записав його ім'я та прізвище і погрозив, що власноручно вб'є його, коли він не виконає негайно доручення.

Сотенний покликав старшин і прочитав їм записку приблизно такого змісту: "Передаю щирий привіт і признання вашому командуванню та бійцям за геройський спротив військам НКВД під Струбовиськами. Зараз ви квартируєте в масивах лісу Мочари". І тут було визначено точно місце постою сотні. "Бажаю попередити вас, що завтра точно о сьомій годині ранку війська НКВД у більшій силі зроблять наскок на ваше місце постою. Негайно вийдіть з цього місця далі в ліси, не залишаючи слідів за собою". Підпису не було, тільки слово "гаразд". Письмо було каліграфічне, написане вправною рукою.

Сотенний зарядив гостре поготівля й вислав спішну естафету до курінного Рена, але місця таборування не покинув. Цілу ніч стежі кружляли навколо табору і нічого не помітили, але вранці, точно о сьомій годині гострі кулеметні й автоматні серії посипались просто на табір. Застави й стежі почали відстрілюватись і відступати до табору. Мій друг, стрілець Корчик, якраз був з двома іншими стрільцями на стежі, але їх так несподівано заскочив ворог, що вони вже не мали часу добігти до табору, Вони побігли потоком у цілком інший бік. Під верхом гори вони просиділи під колодою і тільки вночі зважилися шукати сотню. А наші були оточені. Вони довго відстрілювались, а потім одчайдушне прорвались і пішли на зади ворога.

В цьому бою загинув сотенний Веселий, політвиховник Кривуля й ранений був бунчужний Хитролис. Бунчужного стрільці винесли з оточення на плечах.

Ніхто не знав, де впали сотенний Веселий та політвиховник Кривуля, і деякий час кружляли поголоски, що вони втекли. Тільки як сніг стопився, їх тіла знайшли під великим стовбуром переверненого дерева — мабуть вони були ранені та останками сил добралися туди, щоб сховатися перед ворогом.

Смерть сотенного Веселого і політвиховника Кривулі покрила стрілецтво великим жалем. В особі Кривулі ми стратили не тільки політвиховника але й друга.

Він походив із східньої України та був людиною надзвичайно чутливою й лагідною. Визначався здоровим гумором і вмів своїми жартами розвеселити стрільців. Він завжди стояв на сторожі стрільців і обороняв їх перед старшинами, завжди умів кожного переконати у правдивості своїх поглядів та підтримати на дусі слабодухів.

Після цього наскоку НКВД, сотня Веселого розпорошилася по всьому терені. Дехто перейшов до інших сотень, а дехто пішов до боївок. Ройовий Словак зорганізував рій і відійшов з ним в околиці села Волоська Тирява.

З наших старшин чотовий Вовк згинув під Струбовиськами, а чотові Грань, Прикуй і Корп були ще хворі. Здоровими були тільки чотові Кудияр і Грім. При цих старшинах залишилися тільки кілька неповних роїв.

Раненим у цьому бою, вже не знати котрий раз, був мій друг — стрілець Лайбіда, але він мав свою філософію. Після кожного поранення казав, що краще бути раненим аніж убитим. Кулі сам витягав собі ножиком, що його завжди носив у кишені, а про осколки з міномета — казав що вони тільки дряпають, а зранити не можуть. Це був дійсно повстанський козак-невмирака!

Наш відділ виздоровців під командою чотового Граня поволі одужував. До місця нашого постою в селі Мучне прибували все нові реконвалесценти або недобитки нашої сотні. Наша група начислювала вже яких 60 стрільців. Під кінець квітня до нашої групи прибув якийсь командир дуже високого зросту і сильної будови. Дивились ми на нього як на високу смереку. Мав він русяве волосся говорив дуже повільно, дещо "затинаючись", або так бурмотів під носом, що важко було його зрозуміти. З ним була його дружина, також висока й худа. Обоє вони мало цікавилися стрільцями й сторонили від них, а це очевидно нам не подобалося, бо ми звикли дружньо жити зі своїми старшинами.

В той час ми залишили Мучне й подалися до табору курінного Рена, між селом Затварниця й Сухі Ріки. Ми були цікаві, як прийме курінний нашого нового командира і його дружину, бож знали, що він не любить жінок у війську.

Маршувати було весело. Зеленіли густими листочками кущі й дерева. Запашно пахли земля і трава. Ми йшли немов по килимі і дивилися на пташат, що весело стрибали з дерева на дерево і своїм співом величали весну. Наші серця співали також — ми пережили люту зиму й дочекалися "зеленої" весни. М'яка молода трава, що лягала під нашими ногами, незабаром знову підносилася і на ній не пишалося наших слідів. До табору ми прибули під вечір. Курінний Рен привітав нас щирим усміхом і теплими словами.

О! наш курінний Рен! Він був один з найбільше люблених старшин УПА. Ми всі мали до нього безмежне довір'я і готові були йти на його наказ у вогонь і воду. Ми шанували його за ідейність, мудрість, передбачливість і знання військового діла. Він умів передати нам свою гарячу віру в потребу боротьби за всяких умов, для визволення нашого народу.

У таборі ми застали чотового Кудияра і щось із п'ятдесят стрільців. Курінний Рен наказав нам негайно будувати колиби, а потім скликав збірку.Новим сотенним він призначив командира Ярича (того, що прийшов з нами), бунчужним — Хитролиса, чотовими — Граня, Корпа, Кудияра і Прикуя. Інтендантом сотні залишився Сухий, а комендантом польової жандармерії Грім. Сотенними санітарами стали — Крук, Скакун, Пасічник, що мав раніше кличку Пательня, і Конарик; політвиховником — Кавка (пізніше змінив свій псевдонім на Микита).