Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

218
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Князь Єремія Вишневецький" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 87
Перейти на сторінку:
class="p">Єремія ду­же стри­во­жив і То­до­зю за сто­лом своїми чор­ни­ми очи­ма. Во­на вга­да­ла, що князь не­дур­но так пильно при­див­лявсь на неї й не зво­див з неї очей цілісінький вечір. То­до­зю ля­ка­ли ті страшні очі й три­во­жи­ли. Во­на ляг­ла спа­ти, а сон її не брав. В хаті бу­ло душ­но. Важ­ке й га­ря­че повітря ду­ши­ло її, не­на­че ру­ка­ми за шию. А князів гост­рий пог­ляд усе ма­нячів у неї в очах і не да­вав їй зас­ну­ти. Во­на тричі пе­рех­рес­ти­лась і по­ча­ла ниш­ком мо­ли­тись бо­гу, але й мо­лит­ва не йшла їй на дум­ку. Страшні очі не­на­че зо­ри­ли десь по кімнаті й все ди­ви­лись на неї, ніби жа­ли­ли її, не­на­че сер­диті бджо­ли, і все од­га­ня­ли сон од її очей.

«Це якась чор­тя­ча спо­ку­са на­во­дить на ме­не ма­ну; це не князь, а пев­но сам са­та­на, ко­ли він так три­во­жить мою ду­шу», - ду­ма­ла То­до­зя й схо­пи­ла­ся з місця.


Важкий дух в хаті за­би­вав дух, да­вив її в гру­дях так, що й ди­ха­ти бу­ло важ­ко. То­до­зя на­ки­ну­ла на плечі жу­пан, вий­шла в са­док.


Тричі пе­рех­рес­тив­шись на схід сон­ця, То­до­зя по­ча­ла про­мов­ля­ти мо­лит­ви. Але во­на швид­ко за­ува­жи­ла, що про­мов­ляє мо­лит­ви тільки ус­та­ми, що мо­лит­ва не до­хо­дить до сер­ця. Якась ніби си­ла не пус­ка­ла мо­лит­ви в ду­шу, зас­ту­па­ла їй стеж­ку до сер­ця. І стри­во­же­не сер­це не мог­ло зас­по­коїтись.


- І ізба­ви нас од лу­ка­во­го. Яко твоє єсть царст­во й си­ла… - до­мо­лю­ва­лась То­до­зя, але їй знов за­ва­жа­ли до­мо­лить гострі палкі Єреміїні очі, не­на­че во­ни ви­зи­ра­ли десь з-поміж гілля яб­луні, знов ніби ви­гулькнув Єреміїн смуг­ля­вий вид з-поміж лис­тя й за­па­мо­ро­чив їй тя­му. Їй на дум­ку не­са­мохіть спа­дав мужній, бадьорис­тий князів вид, йо­го жвавість в ру­хах, рівна су­хор­ля­ва й муж­ня пос­тать. І во­на по­чу­ва­ла, що ті гострі чорні очі чо­мусь ніби при­па­ли їй до впо­до­би.


«Боже мій ми­лий! Що це зо мною ста­лось? Чо­му мо­лит­ва не йде мені на дум­ку? Мо­же це не­чис­та си­ла спо­ку­шає ме­не. Щось не­чис­те, на­хаб­не бу­ло в кня­зе­вих гост­рих очах… Оце на­ха­ба! Оце яка ха­ле­па тра­пи­лась от ту­теч­ки!» - вертілась в То­дозі дум­ка, міша­ючись з сло­ва­ми свя­тих мо­ли­тов.


Никаючи по дворі, йду­чи ко­ло сад­ка, Єремія вглядів про­ти біло­го причілку якусь тем­ну пос­тать і сти­ха спи­тав: - Хто то там стоїть? Чо­го тобі тут тре­ба? То­до­зя мов­ча­ла. Во­на не впізна­ла кня­зя.


- Хто то та­кий? Чи то ви, гос­по­ди­не? - спи­тав князь вдру­ге.


- Ні, це я, - ти­хо обізва­лась То­до­зя.


- Хто ж ти та­ка? Як те­бе на ймен­ня? - спи­тав Єремія й по­чав наб­ли­жа­тись по­ма­леньку до То­дозі.


Тодозя впізна­ла кня­зя, жах­ну­лась і ніби охо­ло­ла. Єремія, оче­ви­дяч­ки, заціка­вив­ся дізна­тись, хто то стов­би­че під ха­тою. Він прис­ту­пив до То­дозі й впізнав її.


- Це ти, Світай­ли­хо? - спи­тав князь сти­ха.


- Та я ж! - че­рез си­лу обізва­лась То­до­зя.


- Чого це ти так ра­но вста­ла? - спи­тав князь.


- Бо я звик­ла… ду­же ра­но вста­ва­ти. В по­ко­ях та­ка ду­хо­та, що й сон в ме­не одібра­ла, - ниш­ком го­во­ри­ла То­до­зя, не­на­че во­на ше­потіла на ву­хо кня­зеві.


- Ця ду­хо­та й од ме­не одібра­ла сон. І я цю ніч спав - як не спав. Але не од­на ду­хо­та не да­ва­ла мені спа­ти. Твої очі, сот­ни­чи­хо, одібра­ли од ме­не сон. Я злий оце на твої очі.


- Мої очі ніко­му ніко­ли не шко­ди­ли й ніко­му не пош­ко­дять, яс­но­вельмож­ний кня­зю! Ви пев­но жар­туєте або й глу­зуєте з ме­не, - го­во­ри­ла То­до­зя, а тим ча­сом по­чу­ва­ла, що в неї зат­ру­си­лись ру­ки й но­ги, не­на­че во­на сподіва­лась чо­гось ду­же не­без­печ­но­го од кня­зя. Во­на зля­ка­лась кня­зя й якось несвідо­мо ос­ту­пи­лась од причілка за яб­лу­ню. Єремія пішов слідком за нею.


- Не ос­ту­пай­сь од ме­не. Не бійся ме­не. Я ж тобі не за­подію ли­ха, - ти­хо ска­зав Єремія.


Тодозя підве­ла очі й лип­ну­ла ни­ми на Єремію. На сході вже лисніло не­бо. Про­ти схо­ду за­лисніли Єреміїні очі. То­до­зя вло­ви­ла той страш­ний блиск і ще більше за­ме­ту­ши­лась. В неї блис­кав­кою май­ну­ла дум­ка тіка­ти, але при­род­же­на гор­до­витість і по­чу­ван­ня своєї ша­но­би вдер­жа­ло її на місці. Во­на на­ва­жи­лась сто­яти і слу­ха­ти кня­зя, що він ка­за­ти­ме їй.


- Не бійся ме­не й не тікай од ме­не. Маю щось тобі ска­за­ти. Твої пишні очі одібра­ли в ме­не сон цієї ночі. В твоїх очах пев­но є якась си­ла, якісь ча­ри. Ніхто ме­не не ча­ру­вав так очи­ма на моєму віку, як ти ме­не вчо­ра при­ча­ру­ва­ла, - ти­хо ше­потів князь.


Тодозя приміти­ла, що йо­го ти­хий го­лос зат­ру­сивсь на ос­танніх сло­вах.


- Я, кня­зю, не чарівни­ця й, хва­лить бо­га, ніко­му не наш­ко­ди­ла будлі-яки­ми ча­ра­ми, - ще тих­ше обізва­лась То­до­зя.


- Ні! ти чарівни­ця! Жодні жіноцькі очі ніко­ли ще не ма­ли на­до мною та­кої си­ли, як твої. А хіба ж я ма­ло ба­чив тих пиш­них очей на своєму віку! Ти вчо­ра ки­ну­ла не­на­че іскру на ме­не, як на сухі лляні па­чо­си. І од­ра­зу в ме­не спах­ну­ло по­лум'я.


- То, кня­зю, пев­но ви та­кий на вда­чу. Це не ча­ри мої. Я ту­теч­ки ні в чо­му не вин­на, - ска­за­ла То­до­зя.


Тодозя своєю жіно­чою вро­дою та по­чу­ван­ням вга­да­ла, що в кня­зя бу­ла й справді вда­ча нез­ви­чай­но пал­ка, нер­во­ва, навіть пси­хо­па­тич­на, не здат­на до помірку­ван­ня, до людської міри як в мар­ну­ванні гро­шей ра­ди пи­хи пе­ред польськи­ми ви­пе­ще­ни­ми маг­на­та­ми, так і в жорс­то­кості й… у ко­ханні. Хо­лод­на, рівна помірко­ваність не бу­ла влас­ти­ва йо­го палкій, нер­вовій вдачі. Йо­го вда­ча бу­ла га­ря­ча, як при­сок, пал­ка, як по­рох, і ча­сом спа­ху­ва­ла, як по­рох.


- Ой то ча­ри, ча­ри твої, сот­ни­чи­хо! Я вчо­ра чо­мусь не міг од­вес­ти очей од твоїх чер­во­них уст, од твоїх ви­со­ких брів. Не си­ла моя, не во­ля моя - те­бе не ко­ха­ти, - ти­хе­сенько про­мо­вив Єремія.


Обережна То­до­зя зир­ну­ла на дві вікні причілка. Ма­ленькі віко­неч­ка чорніли на білій стіні, не­на­че зас­ло­нені чор­ним ок­са­ми­том. Ніде не бу­ло чу­ти ні най­мен­шо­го ше­лес­ту. Все в по­ко­ях і в оселі спа­ло, не­на­че ви­мер­ло.


Єремія нес­подіва­но вхо­пив То­до­зю за ру­ки й стис­нув своїми га­ря­чи­ми су­хор­ля­ви­ми пальця­ми, не­на­че залізни­ми да­вильця­ми. То­до­зя лед­ве ви­терпіла й тро­хи не крик­ну­ла.


- Князю, го­лу­боньку си­зий! Та про ме­не ж піде опо­ро­ка в Луб­нах поміж ко­за­ка­ми. Не вводьте на­да­рем­но ме­не, удо­ву, в сла­ву! - по­ча­ла бла­га­ти кня­зя То­до­зя, по­чу­ва­ючи, що огонь в ру­ках кня­зя, пал йо­го ко­хан­ня ніби по­шес­тю пішов в її сер­це. Лас­каві сло­ва бла­ган­ня ще більше розд­ра­ту­ва­ли кня­зя, не­на­че підки­ну­ли вог­ню.


- От ба­чиш! Ти ме­не наз­ва­ла го­лу­боньком та ле­бе­доньком. Ти ме­не ко­хаєш? Еге? Прав­да, ко­хаєш, та не

1 ... 35 36 37 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"