Читати книгу - "Хозарський словник: жіночий примірник, Мілорад Павич"

свій шістдесят сьомий рік, зробившись безволосим, ліворуким і правоногим, і тільки пара гарних великих очей, схожих на двійко синіх риб, залишилась такою ж, як і раніше. Одної ночі уві сні він побачив жінку, що стукала в його двері. Зі своєї постелі він добре бачив її обличчя, напудроване риб'ячим борошном, як то роблять дівчата, бо двері його мали вічко для місячного сяйва. Коли він підійшов, щоб відкрити їй двері, виявилося, що вона, стукаючи, не стояла перед дверима, а сиділа під ними на землі. Втім, навіть сидячи, вона була зростом з аль-Бекрі, а коли почала вставати, це потривало так довго й пішло у таку височінь, що аль-Бекрі злякався й прокинувся замість своєї постелі, де приснився йому згаданий сон, у якійсь клітці, завішеній над водою. Він був хлопцем двадцяти років, лівоногим, мав довге кучеряве волосся й бороду, що викликала якийсь зовсім незбагненний спогад: ніби він умочує ту бороду в вино і миє нею перса якійсь дівчині. Він не знав ані слова по-арабськи і зі своїм тюремником, що випікав для нього хліб із борошна з помелених на дрібно мушок, вільно розмовляв якоюсь мовою, яку тюремник розумів, а він ні. Так і виходило, що насправді він не знав більше жодної мови, і це був єдиний слід від нього колишнього, того, що був перед пробудженням. Клітка висіла над водою, і, коли надходив приплив, над хвилями стриміла лише його голова, а за час відпливу він рукою міг упіймати рака чи черепаху під собою, бо тоді вода з моря відступала, а приходила вода з річки, і він змивав солону водою прісною. У тій клітці він писав, вигризаючи зубами букви на панцирях раків і черепах, але прочитати написаного не вмів і випускав тварин назад у воду, не знаючи, що за послання він шле у світ. А за час відпливу він хапав нових черепах і знаходив на їхніх панцирях нові послання, які читав, але ні слова з прочитаного не розумів. Він помер, дивлячись сон про солені жіночі перса, омиті слиною й зубним болем, і вивчаючи заново мову Божої Книги від дерева, на якому висіла клітка.

АТЕХ

АТЕХ (початок IX століття) — за арабськими віруваннями, при дворі хозарського кагана жила якась володарева родичка, що славилася своєю вродою. Перед її покоями стояли величезні сторожові пси зі срібною шерстю, які били себе хвостами по очах і, навчені стояти непорушно, лиш час від часу мочилися під свої передні лапи. Перекочували на дні своїх грудей приголосні, мов камені, а готуючись до сну, скручували позад себе свої довгі хвости, як шнури з корабля. Атех мала срібні очі, а замість ґудзиків носила дзвоники, тож, надворі завжди можна було зі звуку знати, коли царівна в покоях одягається, а коли роздягається до сну. Проте, її дзвоників ніколи не було чутно. Окрім мудрості, царівна була наділена ще й небувалою повільністю. Дихала вона рідше, аніж інші чхають, і в тій своїй млявості плекала страхітливу ненависть до всього й усіх, хто хотів намовити її до швидших дій, навіть якщо справу, на яку її підштовхували, вона й сама збиралася зробити. Як одяг має свій виворітний бік, так та повільність у розмові виявляла іншу її рису — вона ніколи не зупинялася довго на чомусь одному і, розмовляючи з людьми, стрибала, мов пташка, з гілки на гілку. Та через кілька днів знов несподівано верталася до початої бесіди й сама заводила мову про те, що кілька днів раніше відкинула, помандрувавши за своїми думками-літавицями. Така повна відсутність розмежування важливого від буденного і цілковита байдужість до всіх тем пояснюється невдачею, яка спіткала царівну в хозарській полеміці. Крім того, Атех складала вірші, але з усіх її висловлювань збереглося лише наступне: «Різниця між двома так може бути більшою, ніж різниця між так і ні». Все інше їй тільки приписують.

Вважають, що певна кількість її поезій, а також текстів, до створення яких вона була причетна, збереглася в арабському перекладі. Особливу увагу дослідників хозарського питання періоду навернення цього народу привернули вірші, присвячені хозарській полеміці. За одною з теорій, то були вірші про кохання, і до матеріалів про згадану полеміку їх долучили вже пізніше, коли хроністи тої полеміки взялися описувати всі події і витлумачили їх як аргументи, що були в ній використані. В будь-якому випадку, Атех виступила у тій полеміці з великим жаром і з успіхом перемогла як гебрейського, так і християнського учасників полеміки, підтримавши таким чином ісламського представника Фарабі Ібн Кору, і разом зі своїм володарем — хозарським каганом — перейшла в іслам. Грек, який брав участь у полеміці, відчувши, що програє, об'єднав свої зусилля з єврейським посланцем, і удвох вони прокляли царівну Атех, засудивши її до смерті відразу в двох пеклах і віддавши на поталу одночасно двом підземним силам — гебрейському Беліяалу і християнському Сатані. Щоб уникнути такого присуду, Атех вирішила добровільно втекти у третє пекло, до ісламського Ібліса. Не маючи права повністю скасувати рішення двох інших підземель, Ібліс забрав у неї стать, змусив її забути усі свої вірші і свою мову, за винятком єдиного слова, що звучить як «ку», а натомість подарував їй безсмертя. Він підіслав до неї злого духа на ім'я Ібн Хадраш, який явився їй у подобі страуса і виконав той присуд. Так царівна Атех отримала безсмертя і тепер могла до кожної своєї думки чи слова повертатися безмежну кількість разів, не поспішаючи, бо вічність позбавила її відчуття часу, в якому щось приходить швидше, а щось пізніше. Але кохання приходило до неї тільки уві сні. Тому царівна Атех повністю посвятила себе своїй секті ловців снів — хозарських священиків, які займалися створенням певного типу земної версії того небесного реєстру, що згадується у «Святій книзі». Їхня і її майстерність дозволяли їй слати в чужі сни повідомлення, свої й чужі думки або й предмети. Царівна Атех могла прийти у сон людини, молодшої від неї на тисячу років, або й відправити особі, якій вона сниться, будь-яку річ так само легко, як з гінцем на коні, якого напувають вином. Лише значно, значно швидше… Зберігся запис про один такий вчинок царівни Атех. Якось вона поклала ключа від свого покою