Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

   Для початку потрібно заповнити інформаційний голод. Має бути в природі якась класифікація того, що я бачу? Звідкись ж береться інформація про усіх цих богинок, нічниць та іншої поторочі. Певно, були ж такі нещасливці як і я. Тож вітаю тебе, світ потойбічного, скоро я про тебе буду щось знати. Як же складно в цьому світі жити без потрібних знань. От ці богинки…Припустимо, одне діло це життя в давнину якогось милого плем’я на теренах батьківщини, яке й пересуватися швидко не могло, а інше наш технологічний світ, коли сів у літак 18 годин польоту 12 тис. кілометрів і ти вже десь в Австралії. То на якій відстані ці богинки працюють? Чи вони за тобою пересуваються, як віруси? Ех, одні запитання.

  Не завадило б дізнатися, як саме я знищую все оте…А то все-таки цікаве у мене життя…я постійно роблю щось нове і часто даю маху…Й коли вже начебто навчилася те робити, то застосувати той досвід в моєму житті немає куди, бо життя поспішає порадувати мене свіженьким і незвіданим, щоб не дай лихого, не повторитися. І складається в мене враження, що я в житті тотальна невдаха…

   Але годі про мої печалі, перейдемо до колайдера мого неспокою. І питання на головний приз, ота вся нечисть полює на нього чи то якийсь дивний збіг? Я не знавець, але ж, припустимо, ГРВІ може мати ускладнення у вигляді бактеріальної інфекції. Може і тут так? Ні, ну ця думка не витримує критики…

  Якийсь звук вибив мене з захмарних роздумів. Під скупим світлом вуличного ліхтаря обмацала усе поглядом. Нічого незвичного. Прислухалася. Звук повторився й він долинав з крісла мажорчика…і був схожий…на плач. На той плач, коли людина затискає собі рот, намагаючись приховати усі звуки. Плач дратував. Тільки жаліти та співчувати я не вміла, тож до хлопця не лізла. Так і лежала і слухала те скигління, поки воно зовсім не затихло. Ще кілька разів він нервово видихав, а потім все ж заснув.

  І як тільки я вимотала свій організм на стільки, що він зібрався заснути, як цей притрушений мажор розпочав спочатку щось белькотіти, а потім підірвався з ліжка. З ним підірвався й мій сон. Й так продовжувалася до самісінького ранку, тільки Еміль переставав ворочатися й засинав, я вмовляла організм теж поспати, як він знову, то кричав, то щось розповідав, то підривався з місця. В якусь мить, коли сірість розпочала гризти нічну темряву я вловила себе на гострому бажанні придушити мажорчика подушкою.

   Ранок я зустріла зла, як та кобра, якій наступили на хвіст. Та й з дзеркала на мене дивилося нерадісне створіння. Мажорчик теж мав вигляд, немов за ним всю ніч пекельні гончі в період Великого полювання бігали. Лише Зорян тримався на позитивчику. Й такою строкатою компанією ми посунули в місцевий ресторан сніданок шукати. Знайшли й набурмосене дівча пробурмотіло, що все буде хвилин за двадцять. Тож тепер ми усі троє сиділи за одним столом й типу вели великосвітську бесіду.

- Еміль, а підкажи мені, що ти за такі смачні пігулки їси, що вони зовсім не діють? – відразу поцікавилася я.

- Лікар прописав, я без них зовсім спати не можу, - розгублено пробурмотів він, явно не очікуючи такого підступного запитання.

- Це гарно, що лікар прописав, а не у фейсбуці нарадили… Зорян, ти б перевірив, що йому той лікар прописав, - потішила увагою, шукача істини.

- Я ж не лікар, - відмахнувся він.

- Може й не лікар, але це ж не заважає тобі думати, а коли ми усю ніч не спимо, то варто було б поставити питання, може тут щось не так?

- А що тут не так? Він зловив вражень від того, як ти вбила «демона»…- й ця сволота скроїла таку невинну морду, по якій чітко читалося, що ви тут обоє на весь дах діряві.

- Як просто! Все можна списати на демонів. А як же пошук істини? Хто в нас детектив?  

- На демонів ми почали списувати, коли у нас з’явився хтось на букву «В».

- Це що таке? Всевидюще око? Вундеркінд? Відірви зад від дивану? – спробувала пригадати я слова на букву «В».

- Це відьма, - проричав він.

- А у вас є відьма? – поцікавилася я.

Мені здалося, що він, аж зубами заскреготів.

- Так, а ти ж відьма, - просвітив мене мажор.

І сидять такі обидва витріщаються на мене, я на них.

- Я боюсь навіть запитати, але ти себе до кого відносиш? – ловко влупив запитання борець за справедливість.

Над запитанням я підвисла, як кульок на гіллячці. На думку моїх батьків, існує лише кілька професій: лікар, юрист, викладач і ганьба для сім’ї. Ясно, що я в останній категорії…Братанчик в цьому питанні більш лояльний, він вважає, що тільки наполегливою працею в цьому світі можна щось досягти. Я живу довго, в житті пробувала різного й всякого…але так, щоб отримувала звання нічого для цього не роблячи такого не було… 

- Я себе відносила до людини, якій по-дорослому так не поталанило, - понуро бовкнула я, усвідомивши для себе нові відкриття.

- Якщо коротко, то відьма. І характер у тебе саме те, - наполіг на своєму Зорян

Дівчинка, яка принесла сніданок порятувала від подальшої розмови про мої нові здібності. Їли мовчки. Зорян активно працював щелепами. Бовтаючи в голові думки про відьомство я машинально жувала. Один лише мажор щось вишукував в тарілці.

 Після сніданку скоренько зібралися й пішли до машини. Мажор насторожено заозирався й запитливо поглянув на мене.