Читати книгу - "Моє зведене прокляття, Анастасія Соловйова"

Оленка замовляє собі вино, а мені після дня народження досі не хочеться пити. Тиждень минув, а я жодного разу не спробувала спиртне.

— Ти довго ще страждатимеш? — з ноткою невдоволення питає Олена.

— Скільки знадобиться, стільки й буду, — відрізаю я.

— Ну й дурепа, — пирхає подруга. — Нічому тебе життя не вчить.

— Слухай, а ти чому така зла? Це я в зведеного брата закохана, у тебе ж в особистому житті все чудово.

Олена з тих дівчат, які завжди знайдуть собі партнера. Минулого місяця вона розлучилася з хлопцем, але вже зустрічається з якимсь Степаном. Я бачила його фотки в соцмережах, гарненький хлопець.

— Та мені просто за тебе прикро! Страждаєш через ідіота Алекса, а добрих чоловіків ігноруєш.

Олену заносить. Я ходила з Макаром ще на два побачення, щовечора ми з ним листуємося, але до поцілунку справа не доходить. Мабуть, після мого дня народження він чекає, коли я проявлю ініціативу.

— Не ображай Алекса, — тихо говорю я.

— Та що ти залагодила: Алекс це, Алекс те, Алекс для тебе — наче принц в білих обладунках! — спалахує Ленка.

— Взагалі, ти перша про нього заговорила.

Коли ми зустрічаємось, Олена обов'язково згадує Алекса. І лає його останніми словами.

— Ой, вибач, що я за тебе переживаю! — сплескує руками Олена. — Я на твоєму місці давно б загуляла з Макаром. Дивись, уведуть хлопця, такі красені на дорозі не валяються.

— Чи не ти його вкрадеш? — жартома питаю я.

Олена округляє очі та давиться вином. Кашляє, серветку до рота прикладає.

— Ну ти й скажеш, — хрипить вона. — Справжні подруги так не роблять.

Після нашої зустрічі я гуляю набережною. Вдихаю свіже весняне повітря, телефон у руці стискаю. Алекс так і не написав. Я щодня чекала, що він попросить скинути йому фотографії. Серце стискалося від кожного вхідного повідомлення. Я брала телефон у ванну і навіть до туалету.

А за чотири дні зрозуміла, що він не напише.

Тоді я покликала Макара на побачення. Ми вечеряли у дорогому ресторані, спілкувалися на різні теми. Мені було добре. Додому я повернулася майже щасливою і з мамою до ночі розмовляла. Вона мене у всьому підтримує.

А вчора Макар покликав мене до театру. Трохи старомодне побачення, але я погодилась. Коли ми прощалися, Макар тримав мене за руку і заглядав у вічі. Чекав, мабуть, якогось невербального сигналу. Але я втекла.

Олена хоч і різка у висловлюваннях, але вона має рацію. Потрібно дати шанс Макару.

«Зустрінемося сьогодні?" — набираю я повідомлення.

«Звичайно. Ти коли звільнишся? — питає Макар.

«Півгодини тому)) Набережною гуляю».

«Зрозумів. Скоро буду».

Так просто. Макара не треба вмовляти, він завжди радий мене бачити. Він делікатний, милий, кумедний. Не наполягає, не тисне, як Олександр. Ось із таким хлопцем треба зустрічатися. І втрачати невинність.

— Шикарно виглядаєш, — із захопленням заявляє Макар.

На мені звичайна блузка та шорти, волосся недбало кладене, а на обличчі мінімум косметики. Але для нього я все одно гарна. Ці захоплені інтонації неможливо підробити. Я дякую Макарові за комплімент і посміхаюся. Ми бродимо містом якийсь час, потім вечеряємо в непоганому ресторанчику на центральній площі.

— А ти колись каталася на яхті? — запитує Макар.

— Давно. Коли тільки до міста переїхала.

— А де ти раніше жила? Розкажеш?

Я нещодавно говорила про своє минуле з Алексом, тоді я це робила за власним бажанням, а зараз слова важко злітають з моїх губ. Макар нічого не помічає, він уважно слухає, жодного разу не перебиває.

Про батька я замовчу. Тільки коротко описую своє містечко.

— А я тут народився і виріс. Нудно, — посміхається Макар. — Навіть розповісти нема чого.

— Гарне стабільне життя — це зовсім не нудно, а нормально, — заперечую я.

Макар голосно сміється і долоню у волосся зариває. Він дуже відкритий, простий. Я шукаю в ньому якнайбільше позитивних рис характеру, щоб закохатися. І забути зведеного брата, котрий досі мені не написав.

І не напише.

— Дивись, як гарно! — захоплено ахаю я, коли небо забарвлюється в яскраво-червоні кольори. Люблю заходи сонця. У дитинстві батько розповідав мені чарівні історії про сонце, що спливає в інший світ, поки у нас панує темна ніч.

В точності я його історій не пам'ятаю, надто маленька була, але заходи сонця мені ніколи не набридають.

Макар підходить до мене і обіймає зі спини, поки я дивлюся на небо. Тіло відразу деревіє, чужі торкання відчуваються неправильними, зайвими. Це не Алекс, не Алекс - дзвенить у голові. Але я роблю глибокий вдих і наказую собі розслабитись.

— Теж любиш дивитися, як заходить сонце? — питаю я.

— З тобою мені все цікаво.