Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Усі чотири ці особливості Черчилль ховає під містким котелком власної індивідуальності. Цікавим питанням в аналізі його ролі 1940 року є те, як довго він компонував у собі ці риси. Чи всі вони змішалися цілком спонтанно, мимовільно? Чи все ж він і справді був найгеніальнішим іміджмейкером та розкрутником себе самого?
Було чимало тих, хто наполягав на думці, що Черчиллева промениста публічна персона була продуктом певної частки вигадок та легенд — як його власних, так і інших. Та все ж є дещо про Черчилля, у що ми віримо й сьогодні, а саме: його джон-буллівська прямота і гострий розум — часто навіть колючий.
Скільки ж гуляє анекдотів, які намагаються висвітлити його грубувато-пряму, кумедну, саркастичну манеру. Вони огортають його, як ореол. Багато з них, на жаль, неправдоподібні або ж насправді стосуються не Черчилля.
Візьмімо до прикладу той, де він сидить на прийомі нібито в Канаді поряд із непорочним єпископом-методистом, коли заходить приваблива молода офіціантка з тацею і пропонує їм обом по келиху хересу. Черчилль бере собі один, а єпископ каже:
— Мила пані, я швидше схилюсь до перелюбу, аніж скуштую п’янкого напою.
Черчилль підманює дівчину до себе й промовляє:
— Любонько, поверніться, я ж бо не знав, що в нас такий вибір.
Можу помилятися, проте ця оповідка не здається мені правдивою, а більше схожа на якийсь анекдот зі сторінок гумористичного журналу, пришпилений на Черчилля в надії зробити його смішнішим.
Такі варіації заслуговують на додаткову увагу через те, як саме вони висвітлюють його образ: людям-бо здається, що саме Черчилль пасує під певну історію. І хоча деякі з них могли би бути тільки про Черчилля і ні про кого іншого, вони здебільшого сумнівні. Наприклад, небилиця про спеціальні піхви для дул гвинтівок британських вояків, яких відряджали до Арктики. Випускав їх виробник презервативів, і вони мали довжину 10 ½ дюйма69. Кажуть, перед відправленням Черчилль оглянув вантаж і попросив надрукувати нові етикетки. «Хай на кожному ящику, на кожній коробці й на кожній пачці буде написано: “Британські. Розмір середній”. Хай, якщо їх знайдуть, нацисти знають, хто тут панівна раса». Прошу мене вибачити за переказ такого матеріалу — історій у цьому дусі значно більше.
Іноді сучасним біографам вдається розвіяти твердження про першоджерело таких історій про Черчилля, навіть для тих епізодів, які приписують здавна. Я, наприклад, роками тішився з випадку, що стався з Ненсі Астор, уродженкою Вірджинії й леді твердих поглядів, яка стала першою жінкою — членом парламенту в Британїї. Тривалий час у 1930-х вона відстоювала думку, що з будь-якого погляду Гітлер — гідна людина.
— Вінстоне, — кажуть, якось звернулась вона до Черчилля, — якби я була вашою дружиною, я налила б вам у каву отруту.
— Ненсі, — приписують йому відповідь, — якби я був вашим чоловіком — я б її випив.
На жаль, майже напевне можна заявити, що він усе ж не був автором цієї блискучої репліки, а якщо й був, то звідкись її запозичив.
Мартін Ґілберт приписав цей жарт не Черчиллю, а його доброму другові Фредеріку Едвіну Сміту — а потім і поготів розвіяв міф, відстеживши його аж до випуску «Чикаґо Триб’юн» 1900 року, де цей діалог засвітився в колонці «жарт дня». Можливо, того року Черчилль натрапив на нього під час поїздки до Америки й запасся ним, аби випробувати на Ненсі Астор? Сумніваюся. Може, хтось просто ввів його в обіг, вирішивши: щоб він був направду дотепним, його слід вкласти у вуста відомої людини? Це значно ймовірніший варіант.
І знову ж таки, я завжди вірив (і, здається, чув це від батьків), що якось Черчилль зробив зауваження пихатому держслужбовцеві, який заперечував проти використання прийменника наприкінці речення.
Черчилль, мовляв, йому відповів: «Це приклад тієї англійської, терпіти яку я не буду ніяк».
Та він цього не казав. Виявляється, то жарт, надрукований у журналі «Стренд» і не належний, по суті, нікому конкретно, — але сприйнятий як настільки дотепний, що його неодмінно потрібно було призначити черчиллівським.
І не казав він такого: «Фашисти майбутнього назвуть себе антифашистами». Без сумніву, видатна цитата, що може вписуватись у ваші політичні погляди, — проте, знову ж таки, не Черчиллева.
А ще він не сказав (і я майже заплакав, коли дізнався, що й ця історія неправдива) фразу про свої стосунки з виснажливим і майже нестерпним де Ґоллем: «Найважчий хрест, який довелося мені нести, був Лотаринзький»70. Насправді ці слова належать генералу Спірзу, повноважному представнику Черчилля у Франції. Але хто пам’ятає генерала Спірза?
Ще ходить жарт про його дотепну відмову Джорджеві Бернарду Шоу, коли той надіслав йому два квитки на перший показ однієї зі своїх вистав із посланням: «Приводьте з собою друга, якщо такий є». Черчилль відбив подачу, відповівши, що на перший показ не зможе з’явитись, але прийшов би на другий, «якщо такий буде».
Проте і це не його слова. Всюдисущий Аллен Пеквуд із Кембриджу відшукав листи від обох, Черчилля й Шоу, які одностайно заперечили такий інцидент.
Наче якесь гіпергравітаційне космічне тіло, Черчилль у магічний спосіб притягує такі дотепи, а тоді виявляється, що він їх не промовляв. І це схиляє людей до сумнівів — як на мене, хибних: чи він справді був неабияким гумористом, як вважають?
Якщо бажаєте, можете й далі розвивати цю думку. Та врешті зауважите, що його звички не завжди були такими фальстафівськими71. Він і справді від раннього ранку пив віскі, розведений водою, проте його дочка зазначила, що то був дуже слабкий напій. Трохи «Джонні Вокера» на дні склянки — радше «полоскалка для рота», як він це називав, а не повноцінна випивка.
Що ж до сигар, то його камердинер разом з іншими свідками стверджує, що Черчилль рідко докурював їх до кінця, залишаючи принаймні третину або й половину в попільничці. Він прекрасно розумів, що то не тільки тютюн, а й частина
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон», після закриття браузера.