Читати книгу - "Пробуджені фурії"

— Добре мати хорошу репутацію.

— Атож, до речі про репутацію. Тут тебе дехто шукав.

— Невже? — він говорив і дивився мені в очі. Я придушив реакцію і звів брову, до пари до ретельно вдаваної чемної цікавості в голосі. Замовив міллспортського односолодового у бармена й знову повернувся до Оїші. — Ім’я своє не називали?

— З ним балакав не я, — чільник кивнув на свого компаньйона з іншої бригади. — Це Сімі, провідний прудкориб у бригаді «Перехоплювачів». Сімі, той хлопець, що розпитував про Сильву та їхнього новобранця — ти не почув, як його звали?

Сімі зиркнув убік і насупився. Тоді його обличчя прояснішало і він клацнув пальцями.

— Ага, пам’ятаю. Ковач. Сказав, що його звуть Ковачем.

Розділ дванадцятий

Усе наче зупинилося.

Ніби весь гамір у барі раптом застиг арктичною сльотою просто у мене у вухах. Дим не клубочився, тиск народу біля шинквасу за моєю спиною наче зник. То була шокова реакція, якої я не відчував у чохлі «Ейшундо» навіть посеред бою з віймінтами. У каламутній тиші тієї миті я бачив, як уважно дивиться на мене Оїші. Я підніс склянку до рота на автопілоті. Односолодове потекло вниз, обпекло, і коли в животі розійшлося тепло, світ знову ожив так само раптово, як і зупинився. Музика, шум, активна штовханина людей навколо.

— Ковач, — мовив я. — Справді?

— Ти його знаєш? — спитав Сімі.

— Чув про нього, — не було сенсу закопуватися в брехню глибше. Не тоді, коли Оїші так стежив за моїм обличчям. Я знову сьорбнув. — Він не казав, чого хотів?

— Нє, — Сімі похитав головою, вочевидь не настільки зацікавлений цим. — Він просто спитав, де ти, і чи пішов ти з «Пролазами». Це було кілька днів тому, тож я сказав йому, що так, ти ходиш десь у Нечищеному. Він…

— А він не… — я спинився. — Пробач, ти щось казав?

— Йому ніби дуже хотілося з тобою поговорити. Він умовив когось — здається, Антона і «Черепків» — повести його до Нечищеного і пошукати. То ти знаєш цього чувака, га? Він для тебе проблема?

— Звісно, — тихо мовив Оїші, — це може й не бути той Ковач, якого ти знаєш. Це доволі поширене прізвище.

— Є таке, — погодився я.

— Але ти так не думаєш?

Я зобразив плечима сумнів.

— Малоймовірно. Він мене шукає, я про нього чув. Найбільш імовірно, що в нас таки є спільна частина історії.

Компаньйон Оїші й Сімі обидва зневажливо кивнули — такий підпитий жест згоди. Самого Оїші це, здавалося, інтригувало значно сильніше.

— І що ти чув про нього, про цього Ковача?

Цього разу знизати плечима було легше.

— Нічого доброго.

— Ага, — враз погодився Сімі. — Це точно. Здався мені таким справді жорстким психом і гімнюком.

— Він приходив сам? — спитав я.

— Нє, з ним був цілий загін якихось м’язів. Десь їх четверо чи п’ятеро. Міллспортська балачка.

О, чудово. Значить, це вже не місцева справа. Танаседа тримав свою обіцянку. Глобальний ордер на взяття вас у полон. І вони звідкись викопали…

Ти не знаєш цього напевне. Поки що ні.

Ой, та годі тобі. Так має бути. Інакше навіщо використовувати ім’я? На чиє почуття гумору тобі це схоже?

Хіба що…

— Слухай, Сімі. Він же не називав мене на ім’я, так?

Сімі блимнув на мене.

— Хтозна, а як тебе звуть?

— Гаразд. Забудь.

— Чувак питав про Сильву, — пояснив Оїші. — Її ім’я він знав. І, здається, знав про «Пролаз». Але по-справжньому він цікавився новим рекрутом, який міг з’явитися в їхній бригаді. А імені він не знав. Так, Сімі?

— Десь так, — Сімі зазирнув у порожню склянку. Я подав знак бармену й замовив усім ще по одній.

— Значить, міллспортські типи. Як думаєш, хтось із них міг залишитися тут?

Сімі стиснув губи.

— Могло буть. Не знаю, я не бачив, як «Черепки» виходили, тож і не знаю, скільки з ними було довісків.

— Але це було б логічно, — тихо мовив Оїші. — Якщо цей Ковач добре все розвідав, то він знатиме, як важко відстежити чиєсь пересування в Нечищеному. Було б логічно залишити тут людей на випадок, якби ти повернувся. — Він помовчав, стежачи за моїм обличчям. — І передати цю новину голкокидком, якби так і сталося.

— Еге ж, — я висушив склянку й легенько здригнувся. Підвівся. — Мабуть, мені треба поговорити зі своєю бригадою. Даруйте мені, панове.

Я попхався крізь натовп назад, поки не дістався кутка з Ядвігою і Кійокою. Вони саме пристрасно поєднували губи й палко обіймалися, не помічаючи нічого довкола. Я опустився на стільця біля них і поплескав Ядвігу по плечу.

— Припиніть обоє. У нас проблеми.

— Знаєш, — прогуркотів Орр. — Я думаю, що ти гімно говориш.

— Справді? — з певним зусиллям я погамував спалах гніву і пожалкував, що вирішив не вмикати повну силу посланського переконання, а натомість довірити своїм колегам-списантам покластися на власні здібності до прийняття рішень. — Тут ідеться про якудзу.

— Ти цього не знаєш.

— Сам усе прорахуй. Шість тижнів тому ми стали колективно відповідальні за смерть сина високородного якудзи та двох його поплічників. І тепер хтось нас розшукує.

— Ні. Тепер хтось розшукує тебе. Чи розшукує він решту з нас — це ще треба дивитися.

— Слухайте всі, — я обвів поглядом квартиру без вікон, яка знайшлася для Сильви. Спартанська одинарна койка, вбудовані в стіни шафки, стільчик у кутку. Поки чільниця скрутилася на койці, а її команда стояла навколо, то була тісна, напхана кімнатка. — Вони знають про Сильву, вони пов’язали її зі мною. Так сказав дружбан Оїші.

— Чуваче, ми вичистили ту кімнату краще за…

— Знаю, Ядо, але цього не було досить. Вони знайшли свідка, що бачив нас разом, може, якесь периферичне відео, може, ще щось таке. Суть у тому, що я знаю цього Ковача, і повірте мені, якщо ми досидимося й дамо себе наздогнати, ви швидко дізнаєтеся, що нема жодної різниці, кого саме він шукає — мене, чи Сильву, чи нас обох. Цей чувак — колишній посланець. Він винесе кожного в цій кімнаті, просто щоб не ускладнювати ситуацію.

Цей старий жах перед посланцями — Сильва спала, вимкнувшись від помічної хімії й абсолютного виснаження, а Орр був надто розпалений суперечкою, але решту пересмикнуло. Під бронею списантської крутості вони всі виросли на страшних історіях з Адорасьйон та Шарії, як і решта.