Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

Пливемо.

— Ондо той кiзяк, бiля якого я затонув, — гiрко мовив Кукурузо.

— Тьху! — плюнув я в той бiк.

Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навiть гуляли бурунистi хвилi (бо якраз знявся вiтер) — як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. I островiв ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: "Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острiв. Те, що треба". Але в Кукурузо була своя думка, i всi острови вiн позабраковував. З рiзних причин. Той був занадто маленький — нiде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли — до води важко добиратись. На тому дерев нема-де ж дрова брати для вогнища? — I так далi.

I от перед нами новий острiв. Нiби суцiльна зелена купа: кущi верболозу, плакучi верби i деiнде тополi вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цiлком — є виходи до води. Чисте плесо з трьох бокiв омиває острiв.

— Здається, воно, — сказав Кукурузо. — Давай пристанемо.

— Давай, — з радiстю вигукнув я, бо менi вже набридло шукати.

Ми пристали.

Острiв був чудовий. Нiби спецiально створений для такого дiла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато i сухого гiлля — на двадцять рокiв топити. В очеретах, навiть зараз чути, — качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводдi попiд берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, — у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вiтами землю пiдмiтає I без куреня вiд дощу сховаєшся. Але курiнь, звичайно, потрiбен.

— Курiнь я тобi поможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я куренi роблю.

По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв у селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селi вiн будував.

На обличчi в Кукурузо було вагання:

— Робiнзон, звичайно, все сам робив. Бо ж вiн один потрапив на безлюдний острiв.

— Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж точно копiювати.

Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишенi великий складаний нiж з дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже любив рiзати щось своїм ножем, нiколи не розлучався з ним, i вiд безконечного носiння в кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована.

Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi мiй верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце, загострював палицi для каркаса.

Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний-мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.

— Всi двадцять рокiв простоїть — гарантiя! — впевнено сказав я.

Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнької хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова "хвилиночка" вмiла розтягуватись до кiлькох годин.

— Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне, — сказав Кукурузо — Сьогоднi все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра…

— Значигь, вирiшив уже завтра? — спитав я.

— Аякже… Ти що! Через кiлька днiв мати приїде…

Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою.

— Перш за все ложку, — вiн витяг з буфета щербату дерев'яну ложку i застромив її за пояс. — Солi обов'язково, без солi пропаду. — Вiдсипав собi в ганчiрочку пiвпачки солi — Хлiба! — з сумом глянув на зачерствiлий окраєць, що лежав на-столi. — Мало…

Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.

— Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас є, — заспокоїв я його.

— Чаю? — вiн покрутив у руках цибик з чаєм. — Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один…

— Лiхтарика не забудь. Згодиться, — нагадав я.

— Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна.

Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога:

— Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.

— Що вiн — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я. — Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.

— Ти дуже розумний! — розсердився Кукурузо. — Мовчи! Ти нiколи на безлюдному островi не жив — не переч!

В цей час дверi розчинилися i на порозi з'явився дiд. Кукурузо так i застиг з сокирою в руках.

— Ов-ва! — спокiйно вимовив дiд. —