Читати книгу - "Поштова лихоманка"

— Послухайте, ми справді шкодуємо! — сказав ще один старий, якого Мокр ідентифікував за голосом як Великого Магістра. — Ми мали переконатися, розумієте? 

— Отже, я таки поштмейстер? — уточнив Мокр. 

— Безумовно, пане. Жодних проблем. Вітаємо, о Поштмейстере! 

«Швидко вчиться», — подумав Мокр. 

— Гадаю, я... — почав він, і тут відчинилися подвійні двері в протилежному кінці вестибюля.  

Крізь них увійшов пан Помпа з великою коробкою в руках. Відчинити великі стулки, несучи вантаж обома руками, було б нелегкою справою — але не для ґолема. Ґолеми просто заходять у двері, а вирішують ці двері відчинитися перед ними чи ні — то вже проблема дверей. 

Собаки кинулися до нього зі швидкістю ракет для феєрверка. Листоноші рвонули в протилежному напрямку і, з похвальною для таких літніх людей швидкістю, повибиралися на постамент за Мокровою спиною. Пан Помпа рушив вперед, топчучи на пил руїни Маршруту. Коли собаки з розгону влетіли в нього, він похитнувся, а тоді спокійно поставив коробку на підлогу і підняв собак за загривки. 

— Там Надворі Чекають Кілька Чоловіків Із Сітями, Рукавицями І В Дуже Товстому Одязі, Бане Губберук, — повідомив він. — Вони Кажуть, Що Працюють На Гаррі Короля. Вони Питають, Чи Вам Ще Потрібні Собаки. 

— Гаррі Король? — перепитав Мокр. 

— Це значний торговець сміттям, мій пане, — пояснив Шеляг. — Гадаю, це в нього позичили собак. Ночами він випускає їх побігати подвір’ям. 

— І жоден злодюжка не лізе, еге? 

— Гадаю, його цілком задовольнило б, мій пане, якби хтось і поліз. Можна було б заощадити на собачому кормі. 

— Ха! Будь ласка, заберіть їх, пане Помпо, — звернувся Мокр до ґолема. 

Губпервейлери! Це було так легко. Коли всі дивилися в спину ґолему, який віддалявся під скавучання затиснутих під його пахвами собак, Мокр додав: 

— Певно, справи в цього Гаррі Короля ідуть непогано, раз він може використовувати губпервейлерів у ролі звичайних сторожових собак! 

— Гаррі Король? Небо з вами, мій пане, старий Гаррі в житті не купить дорогущих собак з-за кордону, якщо зможе обійтися напівкровками. Тільки не він! — запевнив Шеляг. — У них може бути хіба частка справжніх губпервейлерів, і то, насмілюся припустити, найгірша частка. Ха, породистий губпервейлер, мабуть, і п’яти хвилин не вистояв би проти деяких дворняг із наших нетрів. У деяких з них спадковість справжніх крокодилів.  

Якусь мить тривала тиша, а потім Мокр відсутньо уточнив: 

— То... на вашу думку, це точно не породисті губпервейлери? 

— Руку на відсіч, мій пане, — життєрадісно запевнив Шеляг. — А що, мій пане, щось не так? 

— Що? А... та ні. Все чудово. 

— Ви ніби трохи розчаровані, мій пане. Чи щось таке. 

— Та ні. Я в порядку. Жодних проблем, — відповів Мокр, подумав і замислено додав: — Хоча, знаєте, мені таки треба б випрати одяг. І, можливо, також роздобути нове взуття.  

Двері знову відчинилися, і в них з’явився пан Помпа — вже без собак, сам-один. Він підняв залишену ним коробку і рушив до Мокра. 

— Ну, нам час, — промовив Великий Магістр. — Радий знайомству, пане Губперук. 

— І все? — здивувався Мокр. — Не буде ніякої церемонії чи чогось такого? 

— О, це все Толлівер, розумієте, — пояснив Великий Магістр. — Я справді радий бачити, що ця стара будівля ще не розвалилася, чесне слово, але ж тепер кругом ці семафори, чи не так? Юний Толлівер думає, що все це можна знову запустити в хід, але він був ще підлітком, коли воно все зруйнувалося. Деякі речі неможливо полагодити, пане Губперук. О, ви можете називати себе поштмейстером, але з чого ви почнете приводити все це громаддя до ладу? Це просто древня скам’янілість — як і ми.  

— Ваш Капелюх, Шефе, — оголосив Помпа.  

— Що? — не зрозумів Мокр і обернувся туди, де біля порожнього постаменту терпляче стояв Помпа з капелюхом у руках. 

Це був козирчастий капелюх листоноші, позолочений і з золотими крильцями. Мокр прийняв його й зауважив, що позолота — це лише фарба, яка вже потріскалася й пооблазила, а крильця — це справжні висушені голубині крильця, які вже майже кришилися від дотику. Поки ґолем тримав його в променях світла, капелюх видавався артефактом із якоїсь стародавньої гробниці. В руках же Мокра він хрускотів, пахнув горищем і губив золотаві лусочки. Всередині капелюха Мокр побачив замурзаний ярличок із написом: «Засувв і Замокк, Військова та Церемоніальна Форма, вул. Персикового Пирога, А. — М., розмір 7 3/4». 

— Там Є Ще Пара Черевиків З Крильцями, — сказав пан Помпа, — І Якась Прогумована... 

— Про цю дрібницю не турбуйтеся! — збуджено скричав Шеляг. — Де ви все це знайшли? Ми скрізь шукали! Роками!  

— Це Було Під Листами В Кабінеті Поштмейстера, Пане Шеляг.  

— Не може бути, не може бути! — запротестував Шеляг. — Ми там десятки разів усе буквально через сито просіяли! Я сам оглянув кожен дюйм килима! 

— Туди сьогодні, е, прибуло чимало нових листів, — сказав Мокр. 

— Це Правда, — підтвердив ґолем. — Бан Губберук Провалився Крізь Стелю. 

— Ага, то він знайшов свій кабінет? — тріумфально скричав Шеляг. — Бачите? Все справджується! Пророцтво! 

— Немає ніякого пророцтва, Толлівере, — сказав Великий Магістр, сумовито хитаючи головою. — Я знаю, ти думаєш, що є, але бажання, щоб хтось з’явився й навів тут лад, — це не те саме, що пророцтво. Не зовсім. 

— Ми чули, як знов розмовляють листи! — заявив Шеляг. — Вони шепочуться ночами. Нам доводиться читати вголос Правила, щоб їх заспокоїти. Все, як казав той чарівник! 

— Ох, ну ти ж знаєш, як ми між собою говорили: треба бути справді несповна розуму, щоб тут працювати, — сказав Великий Магістр. — Усе скінчено, Толлівере. Все справді скінчено. Ми більше навіть не потрібні цьому місту.  

— Надягніть цього капелюха, пане Губперук! — вигукнув Шеляг. — Це доля, що він отак знайшовся саме зараз. Просто надягніть, і побачите, що буде! 

— Ну, якщо комусь від цього полегшає... — промимрив Мокр. 

Він підняв капелюха над головою, але завагався. 

— Нічого ж такого не трапиться? — поцікавився він. — У мене й так сьогодні досить дивний день... 

— Ні, нічого не трапиться, — запевнив Великий Магістр. — Ніколи не трапляється. О, колись ми всі думали, що щось та трапиться. Щоразу, коли хтось казав, що поверне люстри або доставить пошту, ми думали: може, все скінчилося, може, цього разу все справді піде як слід. Взяти юного Толлівера — ви ощасливили його, коли повернули той напис. Викликали в нього захват. Змусили його повірити, що тепер усе вийде. От тільки ніколи нічого не виходить, бо на цьому місці лежить пркляття. 

— Це щось на кшталт «проклття», тільки з наголосом на «о»? 

— Так, прошу пана. Це найгірший його різновид. Тож не переймайтеся і надягайте капелюха. Принаймні він захистить від дощу.  

Мокр зовсім уже зібрався опустити капелюха на голову, коли помітив, що старі позадкували. 

— Ви не впевнені! — вигукнув він, погрожуючи їм пальцем. — Насправді ви ні в чому не впевнені, так? Ніхто з вас! Ви думаєте: гм-м-м, а цього разу, можливо, все спрацює, правда? Ви затамували подих! Я ж бачу! Надія — це жахлива річ, панове! 

Він надягнув капелюха. 

— Щось відчуваєте? — по паузі спитав Шеляг. 

— Трохи... дряпається, — відповів Мокр.