Читати книгу - "Будь моїм, Тома Глубокова"

Кир

...- Якого біса, Кир, ти вважаєш себе нижче за мене? Якого хріна ти поперся до Руса?! - Саша майже лютував. - Якщо ти хочеш, щоб тобі врізали, так давай я вріжу! Хочеш?!

- Якби не хотів, не їхав би і якби хотів, щоб це був ти - я б приїхав, - сонно зітхаю, ледь сам зрозумівши, що саме сказав. - Що ще? Які новини?

- Я тобі, блядь, дам! "Які новини", бля! Ти там, напевно, синій весь! - Саня лютує, голосно кричить на мене через динамік смартфона, а тому я болісно скривився.

- Та ні, тут і червоне є, і лілове... Дуже багато різних відтінків, - діймаю його. Ще не проспався, а він мені вже мозок їбе.

- Тобі пизда, Кир! І за цей вчинок, і за те, що ти вважаєш, що досі...

Я відриваю слухавку від вуха, чуючи, що у мене другий дзвінок. Я популярний вранці, як дивно! Та ще й не просто у якихось випадкових людей!

Дивно, що дзвонить Лілі. Це точно, найнесподіваніший дзвінок, який я міг би отримати. Хоч вранці, хоч увечері.

- У мене друга лінія, гей, плакса, - я проводжу по телефону пальцем, вирубуючи Саню і відповідаючи дівчині. А чую тихий і трохи хрипкий шепіт. Тому ранкове миле «Доброго ранку, крихітко», якось застряє в горлі.

- Кир... - шепіт в динаміці ледь чутно. - Мені більше нікому подзвонити. Можеш допомогти?

- Що за питання? Звичайно. Що з тобою, ти плачеш, чи що? - потер очі, розуміючи, що спати я вже не буду сьогодні.

- Кир, я не розумію, - дуже слабо якось каже вона, немов... Їй дуже погано. - Здається, я можу втратити свідомість. І йти не можу довго... Чи можете Ви відвезти мене до лікарні? Тільки щоб батьки не дізналися...

- Скинь геолокацію, я зараз буду, - встаю з ліжка і спускаюся вниз.

- У мене телефон розбитий, - та що ж у неї там сталося?! - Я можу тільки дзвонити, - вона називає адресу. - Я біля цього будинку... Будь ласка, Кир...

- Сиди на місці, ок? Сиди, я зараз буду. П'ять хвилин, маленька.

Руки тремтять, але перед очима нічого не двоїться, а тому різко відсікаю думку викликати водія або Єгора. Швидко, не відчуваючи болю у власному тілі, я одягаюся і вилітаю. Немов на адреналіні дикому, аж веде трохи, але я в адекваті. Протверезів за секунду просто. Вже женучи на проспекті, забиваю в навігатор адресу, перенабираю Сашу.

- Я зайнятий, захочеш поговорити, передзвоню тобі, коли захочу послухати твоє ниття.

- Тобто, ніколи? Ти такий не вихований вранці, - хмикає Саня. - Щось сталося?

- Поки не знаю, але може бути, - я набираю швидкість, розуміючи, що шлях не близький, а місто саме по собі не таке вже й забите. Це мені на руку, звичайно, але я все одно їду дуже довго, довше п'яти хвилин. Сподіваюся, що встигну.

- Дзвони якщо що, добре? Я допоможу.

- Гаразд, - знизав плечима, різко викручуючи кермо і повертаючи на проспекті. Відключаюся, закидаю м’ятну жуйку до рота. Впевнений, що і сам завжди впораюся з усіма проблемами. У маленької Лілі проблеми, які я можу вирішити за одну хвилину, якщо вона цього захоче. Про повернення або виконання договору повноцінно зараз і мови бути не може. Та й немає ніякого документального договору. Я хотів будь-яким способом зацікавити її? Я це зробив. Хоч і захотів зацікавити після підписання договору, але все ж. Не важливо вже.

Ще через п'ять хвилин дикої швидкості і моторошних картинок в голові, повернув у незнайомий двір. Все не менш сумно, район теж не дуже презентабельний, але по сусідству вже видніються багатоповерхівки свіжіші.

У п'ятиповерхівки кілька під'їздів, які приховані в тіні дерев. Я шукаю на лавочках дівчину так напружено, що починає боліти в скронях. Тільки біля останнього під'їзду я бачу, сидить крихітка. І то, впізнаю її тільки по рюкзаку і тому, що більше у дворі нікого немає. На ній багато одягу, толстовка, здається, не її, або просто більша на кілька розмірів. Одягнена дивно і сидить теж не дуже нормально. Не рівно якось.

Ледве пригальмував, відразу вистрибую з машини і, обійшовши її, йду до неї. На ходу помічаючи на спортивних світлих штанях буру пляму. До горла підступає ком, який ледь зміг ковтнути. Просто тому що не очікував побачити на її одязі кров. Як же можна образити цю дитину?

Виглядав я сьогодні і сам не краще, розбиті скроні, губи, синці. Але це я, на мене стає похер, коли ця маленька піднімає на мене розбите обличчя. Під очима синці, губи розбиті і вся шкіра дуже бліда. Вона слабка, немов втратила багато крові і вже через пару секунд розумію, що у неї можуть бути рани по всьому тілі.

Я сідаю перед нею навпочіпки і обережно торкаюся її пальців. Вона здригнулися від цього і  ковтнула. Перелякана крихітка нічого не сказала. Та й слів не було, вони дуже важко давалися мені теж.

- Можеш дійти до машини? - дуже боюся заподіяти їй біль, взявши її на руки. Дівчина киває.

Спираючись на мої долоні, вона встає і бере свій маленький рюкзачок. Я веду її до машини, допомагаю сісти вперед. І сідаю через кілька секунд за кермо, забираючи її назавжди з цього пекла. Ніколи більше не відпущу сюди або в її двір навіть.

Нікому не збираюся дзвонити і нічого питати. Сам все знаю прекрасно, самостійний і дорослий. Після ранкової розмови з Сашою немає ніякого бажання зараз їхати в клініку його сім'ї, але вибору у мене немає - там найкращі фахівці. І тому, стиснувши кермо пальцями, я жену за сотку в центр міста.

А після, подумавши, питаю:

- Хто це зробив? - точно не розумію, як саме хочу заподіяти біль цьому мудаку, але знаю - я зроблю це навіть якщо вона буде проти. Ще до її відповіді я можу зробити висновки, хто це, але чекаю, поки вона заговорить.

- Я нічого не пам'ятаю, - тихо відповіла дівчина. Я проскакую на тільки но загорівшеся червоне світло і гоню далі. Головне, що не став причиною аварії, та й я у важливій справі. - Напевно, мій батько.

- Він вирубив тебе? - питаю я, намагаючись дізнатися, в чому справа і що сталося.

- Так, я посварилася з ним увечері, пішла на всю ніч... А коли повернулася, він... - відповіла дівчина, прикривши очі. Їй було дуже погано і це ще більше злило. Не заслуговує вона цього. Я покажу їй, чого насправді вона варта.