Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

було все. Це ще мусив у мені заіскрити той кінематографічний момент, пов’язаний, власне кажучи, зі «Солярісом» Тарковського. Мені вже 17–18. Я студент у Львові, де відвідую всі ті легендарні кінопокази на Хасанській. Тепер ця вулиця знов Японська, а тоді була Хасанська. І «Соляріс» належав до моїх найулюбленіших фільмів, а якщо точніше, то навіть не весь «Соляріс», а тільки той шматок із музикою Баха. І «Мисливці на снігу» — пряма цитата з Бройґеля. А ми з друзями всі були великими адептами Баха та Бройґеля… І Тарковський те все обрамлював своєю кіномовою. Але Тарковський був сучасником, від якого ти чекаєш його подальших робіт. А Бах і Бройґель — то вже таке недоторкане, велика культурна спадщина. Роман Лема я прочитав пізніше, спершу був фільм. Коли ще вчився у школі, то прочитав «Повернення з зірок», це для мене перший роман Лема. Його тоді видали в «Каменярі» українською. У Львові ж я регулярно заходив у «Дружбу», книгарню іноземними мовами. Й там купив кілька томів Лема в оригіналі. Так я привчав себе читати польською.

— Я теж, до речі, писемну польську вивчав з «Рукопису, знайденого у ванні».

А: — Я, здається, ні. Пригадую «Зоряні щоденники Йона Тихого».

— А «Футурологічний конгрес» з тої ж «Дружби» ти теж читав?

А: — Так, його так само в оригіналі. Я до того вів, що поставив собі при цьому прагматичну мету — покращувати польську. Перша, до речі, книжка, яку я в житті прочитав від і до польською на першому курсі інституту, була «Війна світів» Герберта Веллса. Це був час книжкового голоду в Радянському Союзі. Якби такий Герберт Веллс лежав російською десь у книгарні, то його б розмели протягом 5-ти хвилин. А тут у «Дружбі» він у польському перекладі лежав собі преспокійно, то я подумав, що гріх отак лишити. Почав читати з великою невірою, що зможу дочитати до кінця. Але що більше читав, то більше втягувало, і став зауважувати, що вже чужа мова ніби й не створює проблем. Бо я стежу за сюжетом і не думаю про те, якою мовою його викладено. Ну й наступною моєю купівлею в тій самій «Дружбі» стало кілька томів Лема. Я на той час уже вважав Лема не просто видатним письменником-фантастом, а загалом видатним мислителем нашого часу. Таким він, звісно, й був. Уже в незалежній Польщі, після зміни режиму, він публікував надзвичайно мудрі філософські есеї в «Tygodniku Powszechnym». На тему патріотизму зокрема.

— Я був заскочений, що Лем писав про інтернет, що він застав ще цю еру всесвітньої мережі. Пізні його твори, де він виступає як філософ, в Україні майже невідомі.

А: — Ну для того, мабуть, і задумано Лемінарій у Львові, і Лемівський начебто якийсь фестиваль затівався.

— А як думаєте, варто вводити фантастів у шкільну програму?

А: — Я б казав, що так. Що якраз через фантастів діти полюбили б читання, можливо. Бо, їй-богу, я полюбив читання тільки через Жуля Верна. У мене є чітко окреслена лінія того спогаду. Коли мій однокласник Бодьо Турецький приносить мені до школи «Таємничий острів» зі своєї домашньої бібліотеки й позичає. І це перша книжка, яку дослівно починаю ковтати, тому що дотепер я ще не зовсім розумів, як від читання може братися кайф, у чому фішка. Так, я читав книжки, я добре читав загалом, технічно справно. Вголос читав найкраще у класі (сміється). Ну і, як я вже розповідав, писав друкованими літерами. Але що хотів сказати — що фантастична і пригодницька книжка справді може сформувати читача.

— Добре, якщо вже зачепили: які речі, яких і близько там нема, мали б обов’язково ввійти у шкільну програму?

Б: — Анекдот: сидить уже майже старий чоловік і думає про чиєсь щасливе шкільне дитинство…

— Це ти так про себе чи що?

Б: — Про себе я скажу, що не для того давно втік з усієї тої системи освіти, щоб тепер програми складати. Не маю поняття, що туди варто вводити, але підозрюю, від чого треба відмовитися: від історико-літературного підходу, коли учні вивчають творчість усіх визначних письменників у хронологічному порядку. Ось це точно вбиває любов до читання. Дайте не сто, а десять творів, але прочитайте їх повільно, побавтеся, повитягуйте всілякі цікавинки з текстів, а якщо потрібно, то й з життя автора. Класики вже не постраждають, а якусь дитину, може, вдасться навернути до літератури. Як це робиться, наприклад, в Америці… Ну добре, в Америці — це я загнув, не знаю, як у всій Америці. Але от конкретна high school, місто Сейлем, штат Ореґон. Моя дочка там рік провчилася. У них були дві англомовні літератури, можна було вибрати одну або й на обидві ходити. Одна легша, сучасна. Друга — для зацікавлених. Там міг бути сьогодні Шекспір, наступного разу Вірджинія Вулф, а ще наступного Чосер.

А: — І потім ще якийсь Крістофер Марло на завершення.

Б: — Щось таке. Викладач стрибав з епохи в епоху, маючи своє уявлення, що він хоче учням дати. І вони розбирали фрагменти, дискутували, чи їм це щось промовляє сьогодні, вчилися публічно виступати, ставили сцени з п’єс, робили постери до уявних фільмів, які вони буцімто знімають за заданим твором… З цього погляду «Тореадори з Васюківки» були б доречнішими в школі, ніж «Борислав сміється».

— Ну, у Франка можна чимось іншим зачитуватися…

Б: — Чимось іншим можна, це я так, до прикладу.

А: — На мій погляд, у шкільному викладанні літератури треба анулювати будь-який примус, будь-яку обов’язковість. Порівняв би це із тим, як я б