Читати книгу - "Скандальна зрада, Марія Акулова"

– Сестречки тут немає, а ти, я так подивлюсь, непогано влаштувалася…

Скандал стає дедалі неминучішим. Я знову пробігаюся поглядом по сестрі і остаточно переконуюсь: одяглася вона не випадково. Навмисно.

Щоб що? Заманити мого чоловіка? Дурна. Він ніколи на таке не поведеться.

Хоча… Я ж, як виявилось, ні чорта про нього не знаю.

– Взагалі-то я приїхала за пальто. Ти казала, що купила під час поїздки до Мілану кашемірове верблюжого кольору, а стиліст потім сказав, що це зовсім не твій колір… Мені, напевно, пасуватиме…

Хочеться відповісти, щоб Марина не розкатувала губу. Якщо колір не пасує мені, то й їй навряд чи. Ми ж сестри. Але натомість крокую до неї і стискаю лікоть. Наполегливо піднімаю зі стільця і тягну за собою до спальні.

Ігор не поспішає за нами. Ну і добре. Спущу пару на неї.

Заштовхую сестру в спальню, зачиняю за нами двері та впираю руки в боки.

Видно, що їй незатишно, але вона сміється. Озирається, на свої нігті дивиться. На мене – мигцем.

– Ти що собі дозволяєш? – На пряме запитання пересмикує плечима.

У відповідь на це нахабство я клацаю пальцями, привертаючи її увагу.

– На мене дивиться та відповідай. Ти що тут забула?

– У гості до тебе приїхала. Що я ще могла тут забути?

Відповідь очевидна: мого чоловіка. Але натомість я просто спопеляю Марину поглядом.

– А у вас все добре з Ігорком, до речі? – Я збиралася продовжувати нападати, але Марина перехоплює ініціативу. Запитує, понизивши голос і дивлячись ніби обережно.

У відповідь хочеться гарчати, але я нервово посміхаюся і запевняю, що так.

– Ідіотське питання таке. Звісно, у нас все чудово.

Поняття не маю, як потім пояснюватиму наше розлучення. Але зараз полегшувати душу перед сестрою не стану.

– Так? – Її сумнів злить сильніше. Навіть руки тремтять. Я знову втискаю їх у боки. – Бо я щось не зрозуміла… Ігор сказав, що ти сьогодні додому не приїдеш, ночуєш у подруги. Я пішла за пальто, а в гардеробній майже немає твоїх речей…

– Тобто ти, знаючи, що мене не буде, приперлася до мого чоловіка пити вино? Ти думаєш, це нормально?

Підвищую голос. Підозрюю, навіть Серебрянський може нас почути.

– А що в цьому такого? Або ти думаєш, твій чоловік накинеться на мене і...

– Це не я посеред ночі вештаюся в колготках у сіточку, знаєш! Ти дітей на кого лишила взагалі?

Тепер злиться вже Марина. Відвертається і пирхає.

– Знаєш, Агато, всім іноді треба провітритися. І мамам також. Хоча звідки тобі знати… Ти ж живеш лише для себе. Все життя насолоду. Егоїстка…

Моє обурення сягає межі. Хочу розкричатись та вивалити на сестру всі складнощі свого життя, але відчуваю, що не варто.

Підтримки не отримаю, а ось засудження....

Шумно видихаю і крокую до гардеробної.

Я справді вивезла не всі речі. І те саме пальто спокійно висить у своєму чохлі. Дістаю його, підвівшись навшпиньки. Повертаюся до спальні і впечатую в груди сестрі.

Вона рефлекторно стискає його, щоби не впало.

Хочу вилаятися, але підбираю кожне слово.

– За пальто можеш не дякувати. Я викликаю тобі таксі.

– Та я б переночувала… – Майже ричу у відповідь.

– От у готелі й переночуєш. Ми з Ігорем не любимо, коли у нашому будинку довго знаходяться сторонні.

Цього разу обуритися Марина не встигає.

Я обережно, але наполегливо веду її за плечі спочатку з кімнати, а потім коридором у бік дверей.
Ігор проводжати «дорогу гостю» не виходить. От і славно.

Під моїм вимогливим поглядом сестра взувається. Кричить:

– Доброї ночі, Ігоре! Дякую за гостинність, шкода, що так мало встигли побалакати…

Не витримую – знову розвертаю та підштовхую сестру геть.

Мені варто було б вийти разом з нею та звільнити територію, яку чоловік позначив як свою. Але я не так роблю.

Двері зачиняються. Я залишаюся у квартирі. Спочатку по вухах б'є абсолютна тиша. Потім поверх лягають звуки мого дихання. Я вагаюся кілька секунд, після чого розвертаюсь на підборах і знову рухаюся у бік вітальні.