Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

І... Через кілька днів мої мрії, нарешті, підірвали реальність. Я його побачила.

Бойко стоїть на парковці в оточенні старих друзів, ніби й не було цих довгих трьох місяців. Він сміється і нахвалює свою нову машину. Тремтіння зароджується десь на потилиці, під волоссям, планомірно спускається колючою хвилею вниз і охоплює все моє тіло. Крихітна точка в грудях різко спалахує і стрімко поглинає жаром усі мої нутрощі. Це жар-птиця, вона оживає і кидається бити мене крилами. Мені боляче, лоскотно і до божевілля приємно - як раніше. Але ж я ще навіть не побачила обличчя Кіра. Моєму погляду доступні короткострижена потилиця, засмагла шия, широкі плечі, потужна спина і... міцна дупа Бойка.

- Чорт, тому що це вищий рівень, - він сміється і гладить капот своєї нової білої тачки. Я зупиняюся, його голос приводить мене в заціпеніння. Знаєте, такий короткий і чомусь страшний момент перед вибухом? Секунда, дві, три... І все всередині розлітається. - Є беха, а є інші тачки! Ці форми, ці ніздрі... Бля, ну, вона ж за всіма параметрами виділяється! Жодна інша так не виглядає! Жодна.

Я крокую вперед. Хлопці один за одним озираються на шум. Бойка - останнім. І я раптом так сильно боюся того, що побачу в його очах - різко відводжу погляд на Чарушина. Підходжу до нього і завмираю поруч, ніби нічого незвичайного не відбувається.

Чи дивиться на мене Кір? Точно дивиться. Я задихаюся. Почуваюся так, наче проковтнула відро гарячих каменів. А потім... Уся наша компанія оживає, реагуючи на стукіт підборів. Я встигаю з полегшенням видихнути. Дивлюся на дівчину в той момент, коли вона влітає Бойці в обійми.

Моє серце колючою кулею зривається вниз і, прочісуючи всі мої нутрощі, летить у прірву. Очі обпікають сльози, ледь справляюся з ними і ледве знаходжу можливість зробити вдих.

Розпечене повітря наповнюють звуки поцілунків. Я вже не дивлюся, але це не заважає мені вмирати. У всій цій ситуації найжахливіше те, що Кір не просто з якоюсь шльондрою зависає. Я знаю цю дівчину. Вона... хороша. Значить, усе серйозно.

Коли? Чому? Адже йому подобалася я!

Не знаю, де беру сили, але мені вдається спокійно відійти. Повільно обходжу корпус, спускаюся мармуровими сходами, що ведуть до стадіону. Там зараз порожньо, пари закінчилися, а тренування почнуться приблизно за півгодини. Я забиваюся в самий низ, щоб мене не було видно з боку двору. Прилипаю боком до будівлі й опускаюся на передостанню сходинку дупою, не переймаючись, що забрудню свої нові білі джинси. Сідаю і розряджаюся сльозами.

Не чути, як хтось підходить і опускається поруч. Застигаю на мить, щоб вдихнути. За запахом парфумів упізнаю Чарушина.

- Не треба мене жаліти, - випалюю зі схлипами, коли він намагається обійняти. - Я сама... Сама винна... Сама...

- Це не означає, що ти не заслуговуєш на розраду.

Проти моєї волі Артем мене обіймає.

- Іноді мені здається, що тобі сто років, - бубоню, припадаючи мокрим обличчям до його футболки.

Чара тихо сміється.

- Мені іноді теж.

Тепер і я сміюся, хоча все ще вмираю від болю.

- Ти мене багато чому навчив, Чарушин.

- А ти мене, Центуріоне.

- Уф... Не називай так!

- Пробач. Це я люблячи.

- Знаю... Просто асоціації, розумієш?

- Окей, - розуміє, звісно. - Але ж ти не збираєшся здаватися? Я про це. Ти ж боєць, дівчинка.

- Так... Я боєць.