Читати книгу - "Ти - моя!!!, Кіра Шарм"

Ось тому, мабуть, усі ці дівки мене не чіпляли. Жадібний блиск в очах і пристрасть, що розтягується на цілу ніч, все одно десь усередині залишали відчуття дірки. Такий, мати її, глухий, незаповнений, у якому протяги гуляють. І зливались усі ці обличчя в одне , розпливчасте і порожнє. І ця порожнеча не заповнювалася, скільки б всього я не придбав. А отримав я чимало, не посперечаєшся.

І ось тепер я, здається, починаю розуміти. Той хлюпік-романтик, який зараз від мене далі, ніж Марс і Місяць разом узяті, схоже, нікуди на хрін із мене не вивітрився. Мало йому земного та приземленого. Неземного хочеться. Такого… Навіть сам не знаю. Щоб душа згорнулася і розгорнулася, чи що? Але точно чогось, заради чого хотілося б, як колись підриватись до світанку і летіти, з ідіотською, дурною усмішкою... Такого, щоб від однієї її посмішки всередині розливалася теплота. Щоб блукати до ранку містом і почуватися щасливим лише тому, що сьогодні вона дивилася на мене якось особливо ніжно... І аж танцювати від цього хотілося б.

І жоден найглибший мінет, і жодна з тих, з ким я ночі безперервно міг робити все, чого мені хотілося, і робив, нескінченно робив, підключаючи всю нереальну фантазію, не дав мені і тіні, віддаленої краплі цих відчуттів ...

Спочатку я думав, що справа в Інзі. У тому, що я досі її люблю і не можу забути. Або та образа випалила в мені щось дуже важливе. Втім, я їй вдячний навіть у чомусь. Принаймні саме через неї романтик, яким я був, був безжально відкинутий мною убік, а сам я почав працювати над собою як проклятий. Цілодобово. Нарощував м'язи, почав займатися боксом. Стиснувши зуби пахав до знемоги. Так я вихлюпував свій біль, на відміну від романтика, який забився б у свою нірку і плакав би або бухав, шкодуючи себе до іскор з очей. Мені треба було виплеснути все те лайно, яке розривало мене на частини. І я вихлюпував. Сам не помітив, як за рік почав перемагати на боях. Та й туди я вплутався не через гроші, які стали просто приємною несподіванкою, а лише заради того, щоб довести собі, що я не хлюпик. Тому що не бути хлюпиком - це навіть не м'язи. Це стан свыдомості, бій, до якого ти готовий, навіть якщо противник набагато сильніший і досвідченіший за тебе. Це кураж, який не залишає місця страхам та сумнівам. І вже тим більше не через славу, яка дуже скоро на мене озвалилась. Про це я взагалі не думав.

Зате думав про те, як прийду до Інги зовсім іншим. Сильним, впевненим, справжнім чоловіком, якого вона хотіла б бачити поруч. І доведу їй, як вона помилилася. А вона... Ну, звичайно, вона раптом прозріє, і побачить у мені те, чого не розгледіла колись. Велике любляче серце, готове заради неї на все. Просто, мабуть, за хреновою зовнішністю, цього вона тоді не помітила.

Тоді ж я й пішов із дому. Захотів бути незалежним, самому собі довести, що здатний впоратися, домогтися всього сам.

Батьки були проти. Проти всього. Проти боксу. Проти юрфаку. І, тим більше, проти того, щоб їхній хлопчик почав жити окремо і своїм життям. Відповідати за себе сам, приймати рішення, розгрібати власні помилки, об які розбиватиме лоба до кістки.

За версією батька, з яким мати не сперечалася, скільки я себе пам'ятаю, я повинен був стати блідим черв'яком, що з ранку до вечора вивчає економічні фоліанти. Своїх рішень я приймати взагалі не повинен, тому що в нього вагон і сто візків життєвого досвіду, про який він, будьте певні, набивав собі таких шишок, що нікому й не снилося, зате тепер точно знає, як правильно в цьому житті і як краще, тому я повинен упокоритися і в усьому слухатися батька, покладаючись на його безцінні знання життя. Наречену, треба сказати, вони теж мені підібрали на той час, все розрахувавши і прорахувавши.

   Тільки от начисто забувши поцікавитися моєю думкою з цього приводу. Вони мали аргумент: я вже послухав себе самого, і що в мене вийшло з Інгою? А Ірма Андрєєва, дочка найкращого друга та ділового партнера батька, звичайно, буде для мене найкращим варіантом. Тому що ввічлива, хороша, тиха і, знову ж таки, буде дуже вдало, коли ми зіллємо їхні бізнеси та примножимо досягнення дорогих батьків. Залишилося тільки екстрено зробити з мене точну та найкращу копію власного батька, щоб це все стало можливим.

Цікаво, вони хоча б розуміли, як жорстко проходили їх підошвами по моєму розбитому тоді в мотлох серцю, постійно нагадуючи про мою поразку? Не кажучи вже про самооцінку та віру в себе?

Я думаю, що розуміли, і дуже добре. Чи розраховували на те, що їхня жорстокість піде на благо? Таке собі, мати вашу, повчання: дивись, дорогий синку, ні хріна в тебе не вийшло, та й сам ти по собі не хіра не вартий. Тому засунь всього себе в дупу, і крокуй вбік навіть не думаючи відхилятись від чудово продуманого на твоє життя плану навченого життям батька. І живи його розумом, оскільки твій, як показала практика, здатний лише на те, щоб лажатися. Мало того, що Інга тоді мене практично зламала. Батьки вирішили ще й остаточно добити, щоб навіть думки рипнутися не виникало в моєму ні на що розумне не здатному мозку.

Якщо чесно, то з таким посилом я переїжджав від батьків у вкрай розмазаному стані духу. Тому що, незважаючи на весь останній рік, у якому я вже встиг відчути себе здібним хоч на маленькі, але досягнення, у глибині душі все одно продовжував почуватися слабаком і невдахою, який нічого не вартий.

- Я не витягуватиму тебе з проблем, які ти напевно собі створиш, - кинув мені наостанок батько. - Вважай, що нас в тебе просто немає. Поки ти не повернешся і не житимеш так, як тобі ж краще. Або так, - або ти відрізана скибка.

То був його останній аргумент. Думав, я злякаюся того, що залишусь без підтримки і одразу рвану назад, ще, напевно, і вибачатимуся.

Але ні. Для мене це якраз і стало останнім аргументом. Я мушу або самому собі довести, чого я вартий і впоратися, або здохнути. Такий розклад мене влаштовував. Тому я тільки стиснув зуби і, закинувши на плече сумку, в якій і не було тоді майже нічого, відчавився на хрін із батьківського будинку у вільне життя. Ну, якщо точніше, тоді ще в зовсім вбиту однушку на околиці, на яку вистачило моїх перших грошей від боїв.