Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Юрко – остання втрата. Я нічого про нього не знаю й не хочу знати. Я знаю лише, що я, його згубив, а він для мене був – остання підтримка.

Мушля? Полонені шуми? Ні, я не хочу лишити по собі бодай якоїсь тіні, хай не шумлять над трупом моїм журливі берези!

Протягну своє життя й сконаю. Мушлі не треба…

Господи, Чапська іде!..»

Микола встав зі столу й зустрів її на порозі.

– Більшовики прийшли! Такі веселі та радісні, я їх перша стріла, Миколо!

– Таню, чого б ти як найбільше хотіла?

– Я не розумію питання.

– Ти б хотіла зі мною одружитися?

– Хотіла б… – протягла недовірливо вона, – але… – й пильно вдивлялася в його змарніле обличчя. – Але що тобі? В тебе жахливий вигляд! очи повпадали…

– Нічого, я тільки стомився. Значить, ми одружимось?

Вона пригорнулась до нього, гнучкими руками, мов гадюками, обвинула його шию й дивилася просто в вічі.

– Постій-но, постій одну тільки мить…

Він підійшов до шахви, зняв з неї чорний молоток, далі до вікна й несподівано ударив по чімось дзвінкім.

– Що ти робиш? – Здригнулася.

– Це я мушлю. Не треба, Таню, нам більше її шумів! Адже ж вона не сама шумує – вона ловить відгуки всього, що робиться навколо. Вона полонить наші звуки!

І далі бив настирно й рішуче, поки вся вона не розсипалася з дзвоном на плескаті черепки.

– Готово! З рештою, – він обвів рукою спорохнявілі скляночки по полицях та столиках, – ми ще впораємось! Ми, Таню, спробуємо жити без них. Добре? – простяг до неї руки й посміхнувся.

– Добре, любий, – кинулася до нього і злилася з ним в теплім поцілунку.

За вікном прогарцювали вершники.

Коли перші червоні загони вступали до міста, Юра саме був на околиці. Він сперся спиною на поруччя вітрини якоїсь крамнички й бездумними очима стежив за рухом вулиці.

Зима, мов кошлатий сибірський кіт, вигрівалася на сонці, мружачи свої довгасті, зелені очи. Повітря було чисте й легке, а сонце щирою рукою розсипало навколо самоцвіти.

Весела та гаряча прогарцювала повз нього кавалерія, коні пирхали на льоту й важкими копитами скопували жмутки пухкого снігу.

Далі довгими, безмежними лавами простяглася стомлена піхота з потріпаними клаптями червоних прапорців, продзеленчали важким металом задимлені гармати…

А ще далі загрюкотіли тачанки обозу, вгрузаючи величезними колесами в біле, м’яке.

Раптом чорні, мов іскорки, очи збудили зі скам’янілості Юру. Ці очи світилися такою безмежною радістю з-під білих завоїв марлі, що, здавалося, простори розлягалися під їхнім гарячим поглядом, і танути сніг хотів, танути й бігти всесильними, весняними потоками… Юнак сидів на тачанці, а за плечі його підтримувала дівчина, зап’ята, мов лялечка, чорною хусткою… Мов змійки, брови збігались на тонке перенісся… Пухкі вуста посміхалися.

– Небо! – схопився за голову й гарячою долонею провів по очах Юра. Дивився довго-довго. Йшов за валкою і все вдивлявся…

Десь іззаду затягли завзяту пісню молоді голоси… А він ішов.

На душі зробилося світло та легко. Спинився на розі й холодний сніг прикладав до гарячих скронь. Обоз з грюкотом та піснями давно обігнав його.

Він тягся вдалині, мов весільний похід, заквітчаний сірими шапками, оздоблений блискучими багнетами…

«Най їм щастить!» – промайнуло в його голові, що навіки стратила відчуття всесвітньої радости, що навіки втратила життьове прагнення.

Він ішов… Навколо похмурі й буденні будинки маячили віконними рамами, мов сліпими баньками, а всесильне сонце колисалося в гнучких обіймах блакиті. Усе навколо – морозяне й чисте – приймалося, як щось осторонь, як далека, в степах загублена пісня.

Проходив повз такий знайомий двоповерховий будинок. Тепер він не видавався похмурим та сірим, а своїм зеленим кольором творив яскраву пляму на безмежно-білім тлі.

На мить спинився і глянув нагору. Чиясь дбайлива та ніжна рука поправляла зібгані фіранки.

Скільки раз одкривав ці зогнилі двері, скільки раз рипучими сходами через два щаблі летів угору, скільки раз дивився на ці зібгані фіранки…

Посміхнувся й пішов наперед… Ось і Дума. Чітко й упевнено пробила третя година… Далі, далі…

Вулицями роз’їздять озброєні патрулі всесильних переможців, а між голих каштанів невпинно