Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

 І що ж це було? Сиджу на ліжку та стараюся заспокоїти свої тремтячі руки. Відлуння голосу Романа проноситься у голові:

“Я хочу дружити…”

Дивний він якийсь. Невже зрозумів, що ми не вороги? Інакше з чого б це така зміна поведінки?

У двері знову стукають.

— Доню, можна? — заглядає до мене мама.

— Звісно, мамочко, — видихаю з полегшенням.

Вона проходить у кімнату та сідає біля мене.

— Здається, ви з Романом помирилися, — тихо вимовляє жінка.

— Ми не сварились, — відповідаю одразу.

— Я ж не сліпа і бачила, як ви фиркаєте одне одному.

Опускаю очі, перебираючи між пальцями теплу ковдру, і киваю мамі, оскільки вона має рацію.

— Усе нормально, — намагаюся усміхатися, хоч і не дуже виходить.

— Добре. Тепер мені буде спокійніше, коли ми з Андрієм поїдемо.

Обіймаю маму, зариваючись носом у її темні кучері та усміхаюся.

— Ясенько, переодягаюся та спускайся вечеряти, — вона підіймається з ліжка.

Киваю у відповідь та залишаюсь у кімнаті сама. Йду до ванної, швидко приймаю душ, одягаю легкий халат і підходжу до шафи. Легкі, світлі штани, біла футболка, волосся сушу та збираю у хвіст. Усе готово, можна вечеряти.

Виходжу з кімнати й у коридорі стикаюся з Романом.

Він одягнений у темні спортивні штани, темну футболку, а зверху тепла чорна куртка на пухові. На ногах високі, чорні черевики.

— Справи? — навіщо я питаю?

— Зустріч з друзями.

— Ясно, — кажу тихо та розвертаюся до сходів.

— Хочеш поїхати зі мною? — чую за спиною та зависаю.

Повільно повертаюся і дивлюся на хлопця. Чекаю, що він буде сміятися, скаже, що це був жарт, але ні.

— Ми ж тепер друзі. Тому, якщо ти хочеш...

— Ні, дякую. Я краще залишуся вдома.

Швидко спускаюся сходами та бачу маму з дядьком Андрієм за столом. Чую позаду кроки Романа і пришвидшую крок.

Сідаю за стіл і відчуваю, як хлопець нависає над моїм стільцем.

— Я їду в клуб. Буду пізно. Всім смачного, — тихо вимовляє хлопець.

— Міг поїсти, а потім йти, — каже дядько Андрій.

— Не хочу, — спокійно відповідає Монастирський-молодший.

— Гарного вечора, — бажає Роману мама.

— Яся також могла б сходити з тобою, — раптом каже мій майбутній вітчим.

— Ні, ні, — встрягаю в розмову занадто різко.

— Я пропонував, вона відмовилася, — хмикає Роман.

— У Романа хороші друзі. Тобі було б весело. Нові знайомства, музика. Чого ж вдома сидіти, — дивиться на мене дядько Андрій.

— Якось іншим разом. — вичавлюю усмішку.

— Тоді всім чао, — прямуючи до виходу, каже Роман.

І швидко зникає з поля зору.

Цікаво, хто буде в клубі? Мабуть, там багато дівчат. Гарних, розкутих...

Про що це я?

Яка мені різниця, хто там буде. Хай хоч весь клуб на Монастирського вішається і він когось собі вибере. Здригаюся, штовхаючи склянку з соком і виливаю вміст на стіл.

— Ой! Вибачте, — підстрибую та стараюся зібрати помаранчеву калюжу, яка розповзлася по білосніжній скатертині.

— Нічого, люба, — усміхається дядько Андрій.

До столу підходить Анна і швидко збирає наслідки мого безглуздого вчинку.

Видихаю, опускаючи очі, і сідаю на місце.

Поколупавшись у тарілці ще хвилин п'ятнадцять, повертаюсь у кімнату. Рагу було божественним, але апетит у мене так і не з'явився.

Я весь вечір думаю про те, з ким зустрічається у клубі Монастирський.

Мама з чоловіком обговорюють майбутню подорож, а я малюю у думках картинки, де Роман обіймає симпатичних дівчат на танцмайданчику. Може, потрібно було поїхати з ним?

— Ні, точно ні! — різко підскакую на ноги.

Краще піти на кухню. Може, щось солодке підніме мій настрій.

Виходжу з кімнати та починаю спускатися сходами. У будинку тиша. Схоже, мама з дядьком Андрієм вже піднялися до себе. Тим краще, не буде зайвих питань.

Роблю ще кілька кроків, як на моєму шляху з'являється Роман. Його поява дивним чином викликає у мені приємні відчуття. І я ледь стримую усмішку.

— Щось ти швидко, — кажу, спостерігаючи, як губи хлопця розтягуються в легкій усмішці.

Він робить два кроки, підіймаючись сходами, і зупиняється переді мною.

— А ти не мене зустрічаєш? — Роман повільно проводить очима по моїй фігурі.

— Ні, я... Я на кухню йшла, — вимовляю голосно та дивлюся навколо. Сподіваюся, нас не побачать.

— Сумувала за мною? — питає хлопець, наближаючись ближче.