Читати книгу - "Фірма"

— Тридцять доларів за годину?

— Для вас — двадцять. Ви ж — від Рея.

— Дуже дякую.

— Хто ці люди?

— Ті троє, що померли, вони були юристами у нашій фірмі. Роберт Ламм у результаті нещасного випадку загинув на полюванні в Арканзасі, десь у горах. Його два тижні не бачили, тоді знайшли з кулею в голові — такий висновок експертизи. Більше нічого не знаю. Елліс Кнаусс загинула в аварії в 1977 році тут, у Мемфісі, вважають, що винен п’яний водій. Джон Мікел наклав на себе руки у 1984-му. Тіло знайшли в його кабінеті, поряд з пістолетом і передсмертним листом.

— Це все, що відомо?

— Все.

— А що саме шукаєте?

— Я хочу дізнатися якомога більше про те, чому і як вони загинули. Обставини смерті кожного з них. Хто розслідував. Будь які питання, що лишилися без відповідей, що викликають підозру.

— А що ви підозрюєте самі?

— Наразі нічого. Поки що лише цікавість.

— Здається, це більше, ніж цікавість.

— Окей, нехай більше, ніж цікавість. Наразі так і залишимо.

— Це справедливо. А хто такий четвертий чоловік?

— Його ім’я Вейн Тарранс. Він — агент ФБР в Мемфісі.

— ФБР!

— Це вас турбує?

— Так, це турбує. І я беру по сорок доларів на годину за копів.

— Згоден.

— Що ви хочете виявити?

— Перевірте його. Скільки він вже тут перебуває, як довго працює агентом, яка в нього репутація.

— Це нескладно.

Мітч зібрав нотатки і вклав до кишені.

— Скільки це займе часу?

— Близько місяця.

— Гаразд.

— Як, ви сказали, називається ваша фірма?

— «Бендіні, Ламберт і Лок».

— А ті двоє, які влітку загинули...

— Вони працювали у фірмі.

— Є якісь підозри?

— Ні.

— Я просто запитав.

— Послухайте-но, Едді. З цим усім треба бути дуже обачним. Мені не дзвоніть ні додому, ні на роботу. Десь через місяць я сам вам зателефоную. Є підозра, що за мною стежать. І дуже уважно.

— Хто?

— Якби ж то я знав.

13

Ейвері з усміхом переглядав роздруковані на комп’ютері дані обліку.

— За жовтень ти покрив рахунками у середньому шістдесят одну годину на тиждень.

— Я думав, там шістдесят чотири, — відповів Мітч.

— І шістдесят один теж добре. По правді, у нас ще ніколи новачки не давали таких високих показників першого ж року. І все це законно, чи не так?

— Так, я нічого не підтасовував. Я міг би досягти і вищих показників.

— Скільки годин на тиждень ти працюєш?

— Вісімдесят п’ять — дев’яносто. Міг би нарахувати й сімдесят п’ять, якби схотів.

— Я б тобі цього не радив, принаймні поки що. Ще викличеш ревнощі наших молодших співробітників. А вони за тобою уважно стежать.

— Хочете, щоб я зменшив темпи?

— Звісно, що ні. Ми з тобою й так на місяць відстаємо. Мене лиш непокоїть тривалість твого робочого дня. Я просто стурбований цим, ось і все. Майже всі нові співробітники спрагло кидаються на роботу — працюють по вісімдесят, по дев’яносто годин на тиждень, та за кілька місяців запал ущухає. У середньому лишається шістдесят п’ять — сімдесят годин. Але в тебе, схоже, надзвичайний запас сил.

— Я не потребую тривалого сну.

— А якої думки про це дружина?

— А чому ви думаєте, що це важливо?

— Їй же не подобається, що ти так довго сидиш на роботі?

Мітч уважно глянув на Ейвері і пригадав вчорашню суперечку з Еббі — на обід він з’явився вдома за три хвилини до півночі. Вони контролювали себе в суперечці, і та сварка була в них поки що найгіршою. Але ж будуть і нові? І ніхто з них не поступився. Еббі ще зауважила, що їй ближчим за чоловіка вже стає сусід, містер Райс.

— Вона мене розуміє. Я пообіцяв, що за два роки стану партнером фірми. А до тридцяти вже вийду на пенсію.

— Здається, ти справді цього прагнеш.

— Але ж у вас немає скарг, чи не так? Кожну годину, зазначену в моєму звіті, було витрачено на одну з ваших папок, і тоді ви, здається, не надто переймалися моїми довгими робочими годинами.

Ейвері поклав роздруківку рахунків на свій стіл і спохмурнів.

— Просто не хочеться, щоб ти здувся, чи щоб занедбав сім’ю.

Дивно було чути таку пораду від типа, який покинув дружину. Мітч постарався надати погляду якомога більше презирства.

— Вам не варто перейматися атмосферою у моїй сім’ї. А моєю роботою ви маєте бути задоволені.

Ейвері наліг на стіл, посунувся до Мітча.

— Слухай, Мітчу, може, мені не вдається пояснити, як слід, але все це — вказівка зверху. Це Ламберт і Мак-Найт стурбовані тим, що ти аж надто наполегливий. Тобто, заявляєшся о п’ятій щодня, навіть часом у неділю. Це вже занадто інтенсивно, Мітчу.

— І що вони казали?

— Багато не говорили. Хочеш, вір, а хочеш — ні, та їм не байдуже до твого сімейного життя. Вони хочуть мати щасливих юристів зі щасливими дружинами. Коли все тіп-топ, тоді і юрист продуктивно працює. А Ламберт просто по-батьківськи опікується тобою. За кілька років він планує вийти на пенсію. Тож прагне забезпечити фірмі славні роки завдяки тобі й іншим молодим. А якщо він занадто про щось допитується чи моралі читає, сприймай із розумінням. Він заслужив на право бути в нас таким собі дідусем.

— То скажіть, що в мене все гаразд. У Еббі все гаразд, ми щасливі, а я дуже продуктивно працюю.

— Ну гаразд. Та наразі нам не до того. Взавтра ми з тобою вирушаємо на цілий тиждень на острів Великий Кайман. У мене ділова зустріч з тамтешніми банкірами з приводу справи Тоні Кеппса та ще пари клієнтів. Поїздка ця ділова. Та все ж знайдеться час і попірнати, і поплавати з аквалангом. Я повідомив Ройса Мак-Найта про те, що ти мені потрібен в поїздці, він усе затвердив. Сказав тобі корисно відпочити. Хочеш поїхати?

— Аякже. Та я здивований.

— Ми їдемо у справах, тому без дружин. Ламберта трохи непокоїло, щоб удома не було через це неприємностей.

— Здається, містер Ламберт аж занадто переймається тим, що в мене коїться вдома. Скажіть, що все в моїх руках. Проблем