Читати книгу - "Під деревом зеленим"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Покусали? — спитав Єнох у Джефрі.
— Та не дуже, трошки тут, трошки там, — сказав лісник повагом, витрушуючи бджолу з рукава сорочки, ще одну витягнув із волосся і ще кілька з-за коміра.
Дивлячись на те, як Джефрі витягає бджіл, присутні раділи, що їх небезпека оминула, — так само з полегшенням зітхають і країни Європи, коли якась із сусідніх держав опиняється у стані внутрішнього конфлікту.
— Це вже всі, тату? — спитала Фенсі, нарахувавши вже п’ять бджіл.
— Майже. Здається, одна чи дві застрягли у плечі й у боці. Ой! Ще одна щойно заворушилася біля хребта. От же ж живучі негідниці, як вони тільки туди добралися? Щоправда бідолахи більше не вжалять, схоже, вже слабшають. Тож можуть там і залишатися, витрушу, коли піду спати.
Оскільки його розпорядження стосувалися лише його самого, то ніхто й не заперечував. Потім вони почули, як хтось пробирається до них, спотикаючись об капусту, і з темряви долинув голос містера Шайнера:
— Небезпека вже минула?
Не отримавши відповіді на своє запитання, він, вочевидь, вирішив ризикнути й потроху наблизився до ліхтаря. Вулики вже зняли з ям, одного взяв Єнох, іншого — Джефрі.
— Забери ліхтар, Фенсі, а лопату можеш лишити.
Джефрі з Єнохом пішли в дім, і Шайнер та Фенсі залишилися в саду одні.
— Дозвольте мені, — сказав Шайнер, нахилившись і схопившись за ліхтар одночасно з Фенсі.
— Не треба, я сама, — відрізала Фенсі, добросовісно придушуючи будь-яке бажання пофліртувати. Після свого слізного зізнання Дікові про те, як вони з Шайнером ловили снігурів, Фенсі багато думала і вирішила, що з її боку буде підло, якщо вона, заручена жінка, кокетуватиме з іншим чоловіком чи триматиметься з ним за руки. Побачивши, що Шайнер не відпускає ліхтар, вона облишила його, а він, подумавши, що вона не хоче віддавати, теж пустив. Ліхтар упав і згас. Фенсі пішла до будинку.
— А де ж стежка? — спитав містер Шайнер.
— Тут, — відповіла Фенсі. — Через кілька хвилин ваші очі звикнуть до темряви.
— А поки не могли б ви дати мені руку?
Фенсі дозволила йому взятися за самі кінчики своїх пальців, і вони ступили на стежину.
— Ви не надто охоче приймаєте залицяння.
— Залежно від кого.
— Наприклад, від когось, схожого на мене.
Мертва тиша.
— То що скажете, міс?
— Залежить, як залицяються.
— Не пристрасно, але й не легковажно; не надто напосідливо, але й не навмання; не зашвидко, але й не заповільно.
— Як же тоді? — спитала Фенсі.
— Спокійно й виважено, — відповів він. — Як ви сприймете таке залицяння?
— Без особливого захвату, але й не байдуже; не червонітиму, але й не зблідну; поводитимусь не надто стримано, але й не розв’язно.
— Як же тоді?
— А ніяк.
У коморі Джефрі Дея, що розташовувалася позаду будинку, повсюди висіли пучки шандри, м’яти і шавлії, коричневі паперові мішечки з чебрецем і лавандою, а також довгі в’язки свіжовибраної цибулі. На полицях лежали великі червоні й жовті яблука та молода картопля, відібрана на насіння, інша картопля була складена купами внизу. У кутку на полиці стояли кілька порожніх вуликів, а під ними — бочки зі свіжим сидром від першого урожаю, який булькотів та розбризкувався через ще не закупорені отвори.
Фенсі стояла навколішки біля двох перехилених вуликів, для зручності сперши один собі до коліна. Закотивши рукави вище ліктів, вона запихала свою маленьку рожеву ручку бочком між білими стільниками, дуже вправно й обережно, щоб часом не пошкодити чарунки. Потім, трохи розхитавши, відламувала шматок стільника, витягала його й клала у велику блакитну тарілку, що стояла поруч на лаві. Джефрі їй підсвічував.
— От же ж маленькі душогуби! — вигукнув лісник, різко смикнувши спиною. — Мабуть, я таки піду повиймаю цих нещасних заблуд, а то вони мені життя не дадуть. Дві так нещадно вжалили. І де в них стільки сил взялося?
— Ідіть, друже. Я потримаю свічку, — запропонував містер Шайнер, неквапливо забравши у Джефрі підсвічник. Лісник вийшов своїми звичними широкими кроками.
Не встиг він обійти навколо будинку й підійти до вхідних дверей, як до прибудови наблизилися інші кроки. Чиїсь кінці пальців просунулися в дірку, через яку піднімався дерев’яний засув, і до комори увійшов Дік Деві, який увесь цей час снував у лісі туди-сюди, марно чекаючи, що Шайнер забереться геть.
Фенсі підвела голову й зніяковіло привіталася. Шайнер міцніше стиснув свічник, і на випадок, якщо його мовчання не досить чітко давало Дікові зрозуміти, що він абсолютно спокійний і почувається тут як удома, переможно заспівав:
У короля Артура було три сини.
— Батько тут? — спитав Дік.
— Мабуть, у будинку, — сказала Фенсі, ласкаво подивившись на нього.
Дік окинув оком сцену, що розігрувалася перед ним, і, схоже, вирішив не поспішати. Шайнер співав собі далі:
Мельник втопивсь у своєму ставку,
На прядиві своєму повісився ткач,
А третій втік з кравчиком,
Рулон сукна прихопивши.
— Рима у вас шкутильгає, причому на обидві ноги!
— зневажливо хмикнув Дік.
— Якщо хочете скаржитись на риму, то це не до мене! — відрізав містер Шайнер. — Скажіть це тому, хто її придумав.
Фенсі тим часом опанувала себе.
— Скуштуйте-но, містере Деві, — сказала дівчина, простягаючи йому невеличкий круглий шматочок медового стільника, останній з ряду; вона все ще стояла на колінах і закинула голову назад, щоб заглянути йому в очі, — а потім і я скуштую.
— Тоді вже і я, якщо дозволите, — додав містер Шайнер. При цьому фермер тримався зверхньо, наче його поважне становище не дозволяло йому опускатися до рівня пустих жартів. Прийнявши від Фенсі стільник, він повертів його в руках, аж поки чарунки не почали ламатися і мед тонкою цівкою не потік йому між пальцями.
Раптом Фенсі тихо зойкнула, й обидва чоловіки повернули голови в її бік.
— Що сталося, мила? — спитав Дік.
— Та нічого. Ой! Просто бджола вкусила з внутрішнього боку губи! Мабуть, ховалася в одній із чарунок!
— Треба не дати губі розпухнути! — зауважив Шайнер, виступивши вперед й присівши біля неї. — Дайте подивлюся.
— Ні, ні!
— Дайте я подивлюся, — сказав Дік, присівши
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під деревом зеленим», після закриття браузера.