Читати книгу - "Сестри крові"

Ульріх дивився, як він рубає рака на кусні, і кивав головою:

— Що є, то таки є, Франце. Сила твоєї думки мене вражає. Але ще більше мене вражає наша єдина краля. Вона обох нас відкинула.

— Хе-хе, то вже й ти до неї халяви смалив? Дарма часу не витрачаєш. За що й вип’ємо.

— Тобто за що? — не второпала я.

— Та за тебе, за тебе, Юльцю! — вигукнув Франц і цьомкнув мене в щічку, а Ульріх — у другу.

— Ну, як ми вже тут стали такими друзяками, — сказав Ульріх, — то мусимо триматися купи. Як я зрозумів, ваш Львів чекає неабияка катавасія, що тобі конче забаглося ще й мене стягнути.

— Яка катавасія? — поцікавилася я.

— Та така, — пояснив Франц, — що козаки попруть великою силою на захід. Розіб’ють королівські війська й будуть штурмувати Львів. Треба сказати, що нема над них кращих стрільців і штурмовиків фортець. Брати приступом хоч яку фортецю — незрівнянні зухи. Та, зрештою, Юліана була при Дюнкерку, знає. А перед тим вони й Сараґосу помогла взяти французам. А Кодак? Неприступна фортеця! А вони її — як горішок! То що їм Львів? Візьмуть і не оближуться. Мусимо боронитися іншими засобами. До речі, й вони не цураються їх. У козаків є свої чарівниці, які опікуються напрямком вітру й повідомляють їм, як цілитися, стріляючи з луків чи мушкетів. А ще вони насилають на вороже військо ману, що зневолює і розслаблює. Козаки ж, як і старі греки, не підуть у похід, доки не поворожать на кістках та на всіляких птахах. Усі їхні гетьмани тримали біля себе ворожок.

Скоро глечик спорожнів, але за хвильку знову наповнився.

— І це теж силою думки? — запитав Ульріх. — Ти цупиш вино з нерозчопленої бочівки?

— Саме так, — признався Франц. — По ходу з нерозчопл... розчопл... чопл... карочє — з того, що ти сказав. — Він уже добряче захмелів і молов дідько знає що, а потім ще й заспівав: — А ми удвох, а ми удвох в одне дівча закохані... все мріємо і віримо, що любить нас обох...

— О, і ти теж поет? — штурхнув його Ульріх. — Сам придумав?

— Аякже. Силою думки. Але хто про це, тіпа, знатиме? Поцуплять, як і решту моїх витворів. Людство, я тобі скажу, найневдячніша половина мислячого світу. Ніколи, бляха, не визнають усіх тих надбань, які принесли ми.

Після цього він схилився на лежанку й заснув.

Розділ 8.

Юліана: Анрієта. Повернення.

Початок жовтня 1648 року

На вечерю до капітана я вже не пішла, перекусила в себе й спокійно собі читала, коли хтось тихенько став шкрябатися в двері. Таке було враження, наче добивається кицька. І я не помилилася. То була кицька на двох ногах — Анрієта, моя ровесниця, яка вчора сиділа біля мене й розповідала про бубку під грудьми. Запитала, чи може увійти, а при цьому усміхалася так промовисто, що я лише встигла заковтнути повітря, а вона вже опинилася всередині. Неймовірно спритним рухом вона розщіпнула корсет, оголила перса й показала свій прищик. Перса у неї були великі, круглі, з настовбурченими червоними пиптиками. Не знаю, яка сила мене спокусила, але я мимоволі потягнулася до них обома руками й стала гладити. Вони були пружні й непокірні. За мить ми уже злилися в пристрасному поцілунку, її язик проник мені в уста й лоскотав піднебіння. В голові моїй пурхали метелики, я була геть знетямлена й не усвідомлювала, що чиню. Щойно коли її рука потягнулася до мого живота й стала погладжувати там, де мало дещо бути, але його не було, обоє ми схаменулися.

— Голубонько, — промовила я дівочим голосом, — я не та, кого ти прагнеш.

— О господи! — пирснула зо сміху і затулила рота. — А я підозрювала! Підозрювала! Мені відразу видалася трохи дивацькою твоя хода.

— А, ну, це наслідки науки, яку я відбула в Ґданську. З мене посилено робили жінку. Невже все так погано?

— Ні, насправді, щоб щось запідозрити, треба уважніше придивитися. Інколи ти забуваєшся і робиш надто рішучі рухи.

— І що тепер?

Вона взяла мене за руку й поклала її собі на персо.

— Не знаю, як тобі, а мені сподобалося, — прошептала вона. — Якщо дозволиш, ми продовжимо. Не пошкодуєш. Я знаю багато цікавих штучок.

Після цього вона почала роздягатися. Я подумала: а чом би й ні? І почала розщіпати камізелю, але пальці мене не слухали.

— Краще буде, якщо ти мене роздягнеш, — промовила я.

Роздягнувшись сама, вона спочатку виструнчилася переді мною гола, не без утіхи демонструючи своє досконале тіло з великими персами. Відтак почала скидати з мене лашку за лашкою, не поспішаючи, аж поки і я не зосталася без одягу, наче дерево без листя. Вона ковзнула по моєму тілу очима, що палали звабливим вогнем, сказала: «Перса твої — дві білі церкви» і притулилася міцно-міцно, обнявши мене й гладячи по спині й нижче. Ми були однакового зросту, і кожна частина мого тіла збігалася з її. Вона стиснула в долонях мою сідницю і тернулася животом до мого живота. Я відчула, що голова мені крутиться. Можливо, вона відчула те саме і, взявши мене за руку, повела до лежанки, а там стала ніжно і, мовби несміливо, цілувати й гладити самими кінчиками своїх вертких пальців, а незабаром ми вже пестилися так, як ніколи в моєму житті. Ми сплітались ногами й розплітались, мінялися позами, ковзали одна по одній і шепотіли різні божевільні дурниці, а однак найвищого злету задоволення я не осягала, і вона це зрозуміла:

— Ти любиш чоловіків... — промовила вона, зазираючи мені в очі.

— Так, я без цього не зможу... не зможу...

— Я знаю.

Вона взяла зі столика жовту воскову свічку, яку ще ніхто не запалював, ласо облизала її заокруглений кінець і вставила мені між ноги, а коли ще й припала знову язиком, я за лічені хвилини отримала те, що й чекала, кусаючи подушку, щоб надто голосно не застогнати.

— Ти любиш чоловіків... — повторила вона