Читати книгу - "В’язень Неба"

– Якщо не хочете, можемо нічого не робити.

Росіїто вклала Ферміна в ліжко, а сама лягла поряд і, обійнявши його, гладила по голові.

– Ша, ша, – шепотіла вона.

Фермін, притулившись обличчям до прекрасних грудей вісімнадцятилітньої дівчини, розплакався.

Коли настав вечір і Росіїто стала готуватися до своєї зміни, Фермін вирішив зустрітися з адвокатом Бріансом і дістав клаптик паперу з його адресою, який рік тому вручив йому Армандо. Росіїто вмовила свого гостя позичити в неї трохи дрібних грошей, хоча б на трамвай і каву, і змусила не один раз пообіцяти, що він навідається сюди ще раз, бодай для того, щоб зводити її в кіно чи на месу, тому що дівчина дуже шанувала Діву Марію дель Кармен і їй дуже подобалися служби Божі, особливо коли співав церковний хор. Росіїто провела його вниз, поцілувала на прощання в губи й ущипнула за сідниці.

– Цукерочка, – промовила вона, спостерігаючи, як Фермін іде площею попід арками.

Він перетинав площу Каталонії, коли на небі почали громадитися плетениці важких хмар. Зграйки голубів, що зазвичай кружляли над площею, знайшли собі прихисток на гілках дерев і сиділи там у тривожному очікуванні. Перехожі відчували запах електрики в повітрі й поспішали до станцій метро. Здійнявся різкий вітер, що покотив по вулиці хвилю сухого листя. Фермін також пришвидшив ходу. Коли він дістався до вулиці Каспе, почалася злива.

8

Адвокат Бріанс був молодим чоловіком і мав вигляд бідного студента, який харчується в основному кавою і солоними галетами, адже в його кабінеті пахло саме цими двома продуктами. І ще запилюженими паперами. За контору йому правила комірчина, що містилася в мансарді наприкінці темного коридору без вікон, у тій самій будівлі, що й відомий театр «Тіволі». Фермін застав адвоката на робочому місці, хоча було вже пів на дев’яту вечора. Бріанс відчинив йому в самій сорочці, без піджака, а побачивши відвідувача, лише кивнув йому й зітхнув.

– Ви Фермін, я гадаю? Мартін розповів мені про вас. Я вже почав було непокоїтися, куди це ви поділися.

– Мене якийсь час не було в Барселоні.

– Зрозуміло. Проходьте, будь ласка.

Фермін увійшов слідом за адвокатом до його комірки.

– Нічого собі нічка, еге ж? – нервово промовив адвокат.

– Це лише дощ.

Озирнувшись довкола, Фермін виявив тільки один стілець. Бріанс поступився ним відвідувачеві, а сам улаштувався на стосі книг із торговельного права.

– Мені ще не привезли меблі.

Фермін подумав, що в кімнатці не було більше місця навіть на точило для олівців, але вирішив за краще цього не казати. На столі стояла тарілка з канапкою із м’ясом і пляшка пива. Паперова серветка вказувала на те, що адвокатова розкішна вечеря прибула з найближчого кафе.

– Я саме збирався вечеряти. Залюбки розділю свою скромну трапезу з вами.

– Ви їжте, їжте. Вам, молодим, треба рости, а я вже повечеряв.

– Чим же мені тоді вас пригостити? Може, кавою?

– Хіба, може, маєте жувальні цукерки «Суґус»…

Бріанс став нишпорити в шухляді, у якій, схоже, можна було відшукати все, що завгодно, тільки не жувальну цукерку.

– Пастилку «Хуанола»[52] не бажаєте?

– Та ні, я не хворий, дякую.

– Тоді я з вашого дозволу повечеряю.

Бріанс відхопив чималий кусень від канапки й заходився з насолодою жувати. «І хто ж із нас двох помирає з голоду?» – подумав Фермін. Поруч із письмовим столом були частково відчинені двері, що вели в сусідню кімнатку, де можна було помітити складену розкладачку, вішак із непрасованими сорочками і стос книжок.

– Ви тут мешкаєте? – запитав Фермін.

Адвокат, якого Ізабелла винайняла для Мартіна, вочевидь не належав до еліти суспільства. Бріанс простежив за Ферміновим поглядом і скромно всміхнувся.

– Так, тимчасово це моє житло й моя контора, – відказав Бріанс, нахиляючись, щоб зачинити двері до своєї спальні. – Мабуть, ви гадаєте, що я нікудишній адвокат. Майте на увазі, що ви не одні, мій батько вважає так само.

– Не переймайтеся. Мій батько завжди казав мені й моїм братам, що ми нікчеми і закінчимо каменярами. А я, ось він, хват-молодець. Досягти успіху в житті, коли сім’я в тебе вірить і підтримує, – штука нехитра.

Бріанс неохоче кивнув.

– Бачте… Річ у тому, що я лише нещодавно розпочав свою власну практику. Раніше я працював на відому адвокатську контору, тут недалечко, за рогом, на бульварі Ґрасія. Але в нас виникли певні суперечності. І відтоді справи йдуть кепсько.

– Усе зрозуміло. Вальс?

Бріанс кивнув, за три ковтки вихиливши пляшку з пивом.

– Відтоді як я взявся за справу сеньйора Мартіна, комендант в’язниці не міг заспокоїтися, доки від мене не пішли майже всі клієнти й доки мене не звільнили. Ті кілька, що лишилися, не мають ані сентимо, щоб заплатити мені за роботу.

– А сеньйора Ізабелла?

Адвокат спохмурнів. Він поставив пляшку з-під пива на стіл і з сумнівом у очах поглянув на Ферміна.

– Ви не знаєте?

– Не знаю що саме?

– Ізабелла Семпере померла.

9

Над містом бушувала гроза. Фермін тримав у руках чашку з кавою, а Бріанс, що стояв коло відчиненого вікна й дивився, як дощ пірить по череп’яних дахах Ашямпли[53], розповідав про останні дні Ізабелли.

– Вона захворіла раптово, без жодної причини. Якби ви її знали… Ізабелла була молода, сповнена життя. Вона мала залізне здоров’я й пережила всі злигодні війни. Усе сталося, як то кажуть, як сніг на голову. Тої ночі, коли ви втекли з в’язниці, Ізабелла повернулася додому пізно. Чоловік знайшов її на колінах у ванній кімнаті, вона була вся мокра від поту, а серце їй несамовито калатало. Сказала, що нездужає. Викликали лікаря, але перш ніж він прийшов, у неї почалися корчі й кривава блювота. Лікар сказав, що вона отруїлася і що кілька днів мусить дотримуватися суворої дієти, але вранці їй погіршало. Сеньйор Семпере загорнув дружину в ковдру, і їхній сусіда, таксист, завіз їх до лікарні Дель Мар. На тілі в Ізабелли повиступали темні плями, схожі на виразки, а волосся лізло жмутками. У лікарні подружжя прочекало кілька годин, але зрештою лікарі відмовилися їх прийняти, тому що один пацієнт, якого також іще не оглянули, заявив, буцімто знає Семпере, й обізвав його комуністом чи звинуватив у якійсь подібній дурниці. Мабуть, щоб пролізти без черги. Медсестра дала їм якусь мікстуру, що нібито мала прочистити шлунок. Однак Ізабелла не могла нічого