Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Ігорю пропонувати перекусити я навіть не стала, адже вже знала, що він відмовиться та просто продовжить перебувати у своїх думках. Та якщо чесно, я настільки любила ліщину, що взагалі б мало з ким поділилась. Іноді я можу бути жадібною.

Вже ввечері, майже під саму ніч, повз нас у зворотному напрямку проскакала трійка вершників. Двоє були в накидках та добре ховали своє обличчя, а от третій мав на собі лише латний обладунок та важкий та довгий меч на спині. Шолом він свій тримав в руках, а тому обличчя його було добре видно.

Це був довговолосий імперець. Але не обличчя його привернуло мою увагу, а те, що у нього крім лівої руки, було і дві праві. І саме тими двома правицями він дістав з-за спини меча та тримав його напоготові. Руків’я було довгим, мабуть, зробленим спеціально для нього.

Ми розминулись мовчки, обмінявшись лише тривожними поглядами. Лише коли вони віддалились від нас, лицар прибрав меча назад за спину. Схоже, що в таку пору доби подорожують лише ті, що поспішають, та ті, хто поспішаючих грабує. 

— Ледь до бійки не дійшло, — промовила я, лише зараз помітивши, що Деян теж тримав в руках свого меча.

— Найманці з Імперії часто люблять перестрахуватись. Вони бажана ціль для будь-кого за межами Євіанни. Та правильніше буде сказати, що бажані їхні лати та зброя, — відповів Деян та теж сховав зброю.

— У нього три руки. 

— В Євіанні всяке буває, — усміхнувшись відповів він. — Мабуть, якийсь Князь почав набирати найманців з Імперії. Своїх військ, скоріш за все, вже не вистачає. 

— Настільки різні люди бувають в Імперії та чому вони такі? — поцікавилась я. — Це якось пов’язано з кометою та людьми, що народжуються з фіолетовими очима?

— Ні, це зовсім інша легенда. Якщо чесно, то точно ніхто відповіді не знає, але всі, чия думка має якесь значення, схильні вважати, що це якось пов’язане із місцем на якому побудували Євіанну. Колись там впав метеорит, камінь із неба, якщо пояснити простіше. Та хоча їх і називають просто камінням, в них бувають і різні метали.

— Я знаю, що таке метеорит, та те, що там бувають метали та дорогоцінне каміння, — трішки сердито відповіла я. — Мені це один знайомий гном розповідав. Я не якась там дурепа, що нічого не знає.

— Арбалет у тебе теж від нього? — запитав Деян, і після мого схвального кивка продовжив розповідь: — Кажуть, що коли той метеорит впав, то від нього відламалось декілька уламків, з одного з яких, вже в далекому майбутньому, викували декілька предметів: корону збожеволілого імператора; молот для імператорського коваля; спис, подарований переможцю лицарського турніру та кайдани для королівської темниці. Але до самого метеорита ніхто не наважився навіть близько підійти, або, що більш правдиво, ніхто не зміг підійти.

— Я чула, що, можливо, саме корона із метеоритного заліза звела з розуму того імператора. 

— Так, я теж це чув. Але для отримання безумства від тієї корони йому знадобилося багато часу, а от тим, хто намагався пролізти до метеорита, навіть підійти не вдавалось. Так вже вийшло, що метеорит при падінні не залишився зверху чи у кратері — під Євіанною, крім безлічі каналізаційних тунелів та катакомб, з давніх часів були природні підземелля, великі печери. Саме туди й провалився метеорит, тому в самому місті ніхто не втрачає розуму. Але народжуються, час від часу, люди з різними особливостями. 

— Дивно, що Єва та Анна вирішили заснувати місто на такому місці, — задумавшись промовила я.

— І все ж я здивований тим, скільки ти знаєш, Діано, — промовив Деян. — Більшість із того, що я розповів тобі, запросто може бути казочкою, від якої не лишилось і крихти правди. Тому не заморочуйся щодо цього так сильно. Можливо навіть, що корону імператору, як і все інше, викували із заліза, що вже знаходилося під землю до падіння метеорита. Люди багато чого придумують.

— У тебе є кращі ідеї чим зайнятись в дорозі? — єхидно запитала я.

— І справді, — задумавшись відповів він. — Тоді ти можеш розповісти мені більше про Великий Ліс. Мені цікаво, чому з ним так багато проблем.

І я розповіла йому все, що знала від інших та що бачила сама. Це зайняло дуже багато часу, і насправді я не впустила можливості розповісти й про своє минуле, вміло вплітаючи його в розповідь про Заброду. На щастя, у нас було дуже багато вільного часу, який за розмовою пролетів непомітно.

Закінчити я вирішила тим, як ми пробирались крізь степ від Заброди до тієї річки, що відділяла його від заселених земель князівств.

Приємно щось розповідати про себе, а особливо коли співрозмовник справді цікавиться цим. Але, звісно ж, я не розповіла про свою природу та все, що з нею пов’язане. Саме в такому темні та атмосфері й минуло близько трьох днів, а перед нами показалась Купинь. Та треба було розуміти, що сама Купить нам не сильно й то потрібна, адже той багач, що замовив свічки, жив між нею та Малом, щоб був столицею ще одного князівства, а значить — треба тримати швидкий темп, адже нам ще далеко.

Високі стіни Купині навіть в Ігоря викликали позитивні емоції, нехай і тільки на мить. Мені б хотілось, щоб ми зайшли в місто, бо це могло б відволікти Ігоря від тієї журби, що досі мучила його. Але заходити туди із Юрією було б дуже небезпечно. Не вистачало нам ще і місто спалити при ще одному її припадку безумства. А її він не залишить, це точно.