Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Мені потрібно відійти, — промовила я на диво голосно та зіскочила з місця, після чого залишила здивованого Деяна самого, а сама пішла куди очі дивились.

Заспокоїти дихання вдалося не одразу, лише коли відійшла від місця нашого відпочинку кроків на двісті, сховавшись за безліччю кущів та чагарником. Але це відчуття продовжувало змушувати моє тіло тремтіти, і нарешті я безсило впала на густу траву, м’якості та кількості якої могло б позаздрити будь-яке ліжко із солом’яною підстилкою.

Спершу я зняла зі штанів ремінь та приспустила їх, після чого спробувала пригадати все те, чому мене встигла навчити Юрія. Та в голову зовсім не лізли потрібні спогади, одразу витісняючись іншими думками. Я перекотилася та лягла на живіт, облизавши кінчики пальців і просунувши під себе руку, я доторкнулась до себе там, звідки йшло те відчуття. Серце забилось ще сильніше, а в деякі моменти, здавалось, наче я зовсім забувала дихати.

Це відчуття в моєму лоні стало просто нестримним, і я рухала рукою все швидше та швидше, відчуваючи, що ось-ось щось має статись. І за декілька хвилин, чи може менше, я відчула як все моє тіло здригнулось та обм’якло. Здається, я навіть відчула легку судому на пальцях ніг, але навіть це не перебило те, що я отримала в той момент, коли закінчила.

Я вся спітніла настільки, що вирішила першою справою, після невеликого перепочинку, роздягнутись та обтертись чимось. 

— Так приємно... — прошепотіла я сама до себе та трішки засміявшись поплескала себе по щоках, відчуваючи, що почало хилити в сон.

Впоравшись з задуманим, я наостанок поглянула на невелику впадину серед густої трави на якій лежала та знову не змогла стримати посмішки. Не те щоб це було вперше, але саме цього разу я відчула щось справді приємне, думаючи про конкретну людину. І було схоже, що гарний настрій вже ніщо не зіпсує, я сподівалася на це.

І справді, коли я повернулась, то нічого навіть не натякало на те, що цей день буде зіпсованим. Ігор спав поряд із Юрією, впершись обличчям їй у потилицю та обійнявши своїми великими, якщо порівнювати з нею самою, руками. Деян, наче нічого і не було, знову усміхнувся до мене та продовжив свої роздуми, що, мабуть, були пов’язані із його свічками та майбутніми проблемами.

По правді кажучи, я б і сама вже лягла спати, але оглянувшись навколо помітила дещо знайоме — ліщину. ЇЇ рідко можна було зустріти поруч із Сірими Птахами, а тому часто себе побалувати улюбленими горіхами я не могла. А тепер так і зовсім, якби не побачила, то і не пригадала б про свою любов до них.

Порозгрібавши листя на землі, я почала шукати горіхи. Вдалось знайти близько двох десятків, що теж було добре, враховуючи те, що і різні звірі із радістю б їх з'їли, якби знайшли. Втім після зимівлі виглядали вони не дуже добре, але якщо підсушити, то буде те що треба. Я виклала їх на сонце, якомога далі від груші, а сама лягла подрімати. Головне потім не забути про них, коли знову підемо далі дорогою.

Сон був настільки приємним, що я навіть на якусь мить забула, що ми в дорозі, а спала я не на ліжку. Це приємне відчуття, коли втома відсутня, а думки про проблеми в сонну голову ще не прийшли. Всі, хто мав, уже прокинулись і, схоже, очікували лише на мене. Але звісно ж, що Юрія все ще була непритомною.

Протерши очі я деякий час порозминала руки та ноги, і тільки потім підвелась та поспішила забрати горіхи, що вже мали б трішки підсохнути. Всі вони були на місці, і підібравши їх я теж сіла на коня та посадила перед собою Юрію.

Кожного разу коли Ігор передавав мені свою кохану, на обличчі його був смуток. Часом це виглядало так, наче він не довіряв мені, але, мабуть, це я вже понапридумувала зайвого.

— Що це ти там з собою взяла? — почав розмову Деян.

— Ліщину, — відповіла я. Але коли побачила на обличчі Деяна, що він не розуміє що це таке, вирішила показати йому. Діставши із кишені парочку горішків, я передала їх йому. — Спершу треба розколоти.

— Я знаю, що таке горіхи, — усміхнувшись відповів він. — Просто ніколи не бачив саме таких. В Імперії частіше за все можна зустріти горіх, що схожий на жолудь без капелюшка. Назву його я не пам’ятаю.

— Ого, так ти знаєш, що таке жолуді? — із награним здивуванням запитала я.

— Ягоди такі, як я розумію, — сказав Деян, умисно виставивши себе в дурні, що не завадило мені посміятись.

— Ха-ха-ха. То може спробуєш на смак? — я кивнула на ліщину, що передала йому.

Розколоти ці горіхи було не так і просто, у всякому випадку не так просто, як деякі інші. Але стиснувши між долонями пару, Деян запросто це зробив. Руки в нього і справді були сильні, нехай подібний фокус змогла б зробити і я. З нас всіх лише Юрія була фізично слабкою, і їй то б довелось помучитися зі шкаралупою, якщо не вдаватися до магії, звісно ж.

Вкинувши одразу обидва горіхи до рота, Деян деякий час, схоже, намагався пригадати де вже міг відчувати такий смак, що потім і сам підтвердив:

— Щось знайоме, але не можу пригадати де саме їв щось подібне.

— Ну, мандрівні торговці багато де бувають, і багато що куштують в різних куточках Континенту. Так? — Хитро промовила я. — Хочеш ще?

— Ні, дякую, — відмовився він, але коли я простягнула до нього жменю горіхів, то чомусь все ж прийняв їх. — Дякую.