Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Ми знову в дорозі та знову до Купині нам лишилось десь три дні. Ціла доба пішла на відпочинок Юрії, і ніхто із нас на це скаржитись не збирався. Хоча й бачила подібні емоції на обличчі Деяна. Воно то і зрозуміло, бо багаті замовники не звикли чекати, а особливо коли одна сумка зі свічками згоріла, а інші все сильніше втрачали свою форму через спеку. Мабуть, йому доведеться зробити велику знижку тому багатію. 

Кінь Юрії плентався за нами, поки вона сама сиділа зі мною. Та точніше буде сказати, що я тримала її в сидячому положенні, адже вона так і не прийшла до тями. А от Ігор лише декілька годин тому припинив увесь час дивитись у нашу сторону, щоб зайвий раз переконатись, що його кохана не прокинулась.

Мені було його шкода, і часом більше, ніж саму Юрію. Занадто вже він щиросердий для такої, як вона. Хоча, мала визнати, іноді вона виглядала зовсім беззахисною та і взагалі доброю як кульбабка. Особливо коли вона не так давно почала пускати слину, як немовля. Я навіть тихо посміялась, після чого витерла їй рота.

— Куди саме ви тримаєте дорогу? — поцікавився Деян, що весь час тримався поруч. Нудно ставало навіть йому. 

— В місце де живуть багаті та розбещені люди, — промовила я та вказала кивком на Юрію. — Вона там живе. Але в мене є і своя ціль.

— Розкажеш?

— В Євіанні є будинок-аптека, де раніше жила моя бабуся. Я чула, що він зараз переживає не найкращі часи, але я планую це змінити.

— Ну треба ж таке, ти поділилась зі мною своєю мрією, — із награним здивуванням відповів Деян. 

— Не задавайся. Та і я б не назвала це мрією, скоріше мені просто немає куди діватись, і це єдиний варіант, — відповіла я та хитро поглянула на нього. — А ти куди? Якщо це не секрет.

— До своєї гільдії, — відповів він, добре розуміючи, що я вловила щось підозріле у його словах.

Втім, нехай я і відчувала, що він не торговець, а слова його брехливі як мінімум наполовину, мені однаково було приємно із ним розмовляти. Це дивне відчуття в животі мене ніяк не відпускало, наштовхуючи на різні, іноді соромні, думки. Та я не хотіла зробити щось нерозумне, тому подумала, що краще буде якось запитати поради у Юрії, якщо їй буде до того діло.

Пальчатку я йому так і не віддала, хоча рука і загоїлась повністю, навіть сліду не лишилось. Приємно мати при собі щось із його речей. 

Він, схоже, відчув хід моїх думок та усміхнувся до мене. Я одразу ж ніяково відвернулась та поглянула на узбіччя, де були зарослі високої трави. Насправді в такі миті я очікувала побачити в траві якесь чудовисько, що пробудилось Забродою. Але поки що все було відносно спокійно. Траплялися часом ті великі кажани, чи дивні крики десь далеко, але в основному можна було відчувати себе у безпеці. Але й було в мене таке відчуття, що це просто Заброда взяв перепочинок та зовсім скоро спалахне зеленим так сильно, що нам доведеться тікати як можна швидше. Але це були лише відчуття.

Час в дорозі цього разу проходив швидко, і дочекавшись поки сонце не почне припікати занадто вже сильно, ми зупинились на відпочинок. Ми знову планували подорожувати весь час, крім найспекотнішої частини дня.

Я передала Юрію Ігорю, а сама продовжила сидіти верхи на коні та роздумувати над тим, чим себе можна було зайняти. Спати мені не хотілось, і їсти теж. Останнім часом у мене інакше і не бувало. От буде дивно, якщо це теж через зміни в цьому тілі. Спершу я почала з легкістю переносити холод, відчуваючи лише свій власний та той, що йшов від естока, а потім мої кістки почали змінюватись. Насправді були ще дві зміни, які можна назвати більш приємними та менш лякаючими — мої сльози перестали бути чорними та смолянистими, а відбитки рук на шиї повністю зникли. 

Зупинились ми під великим деревом на узбіччі. Це була дика груша, на якій вже з’явились квітки. І ми знову поділились на пари — Ігор та Юрія були по одну сторону дерева, а я та Деян — по іншу. Насправді тепер то я ще краще розуміла те, що Ігорю та Юрії в першу чергу важливі вони самі, а я була другорядною особою. Мабуть, для них і увесь світ не мав значення, якщо там не буде їхньої коханої людини.

— Ти виглядаєш так, наче хочеш мені щось сказати, — промовив Деян, що сидів за два кроки від мене.

— Справді? — здивувалась я, адже сама так не думала. Але відповідь сама спала мені на думку. — Взагалі то, є одне запитання, але я не впевнена, що воно зараз на часі.

— Я спати не хочу, і ти, схоже, теж не плануєш. То час у нас є.

Наступні слова дались мені важко, адже нічого подібного я в житті не запитувала, та навіть не планувала:

— Я подобаюся тобі? — мабуть, на моєму блідому обличчі добре видно рум’янці.

— Дивлячись в якому сенсі цього слова, — спокійно, наче чув подібне вже багато разів, відповів Деян та на мить задумався. — Моє серце б’ється швидше коли ти поруч, і мені приємна твоя компанія. Це те, що ти хотіла почути? 

— Ну, майже... мабуть, — зашарілась я і підтиснула під себе ноги та уткнулась лицем в коліна, намагаючись приховати змішані емоції на ньому. — Забудь.

Але спроба сховатись у мене не вийшла, і вже за мить я відчула, що Деян підсів до мене ближче та поклав руку на плече, після чого притиснув до себе та обійняв. І мені це сподобалось, але те відчуття в низу живота, просто почало зводити мене з розуму. Моє тіло почало слабнути.