Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

Сергій попрямував до дверей, зняв з них саморобний «кондиціонер» (дізнавшись, що вмикання кондиціонера тут платне, чоловік не довго думаючи, змайстрував з підручних матеріалів фіксатор для дверей, щоб вночі вітер спокійно видував з кімнати денну спеку), закрив, потім відкрив ширше вікно та попрямував до ванної кімнати.

Окинувши поглядом своє відображення у дзеркалі, він зітхнув й потягнувся за бритвою —  після сніданку у планах значилася ще одна екскурсія зі Стеллою, тож варто мати пристойний вигляд.

Сніданок, Стелла на парковці, швидкі збори і ось вони вже їдуть вздовж майже промислового пейзажу (якісь ангари, висока цегляна труба), що тягнеться вздовж безлюдного пляжу, в інший бік острова. Тут було значно менше рослинності, проте більше приємно-прохолодного вітерця та прекрасна вільна дорога з правого боку якої мальовничо шуміло море. Потім Стелла повернула вглиб острова та петляючи гірським серпантином заїхала на вкриту лісом гору, обіцяючи показати «дещо цікаве». Не обманула, цікавинки почалися просто з парковки, де машину зустріли… павичі. Ці птахи у Сергія жодним боком не асоціювали ані з лісом, ані з горами, ані з Грецією. Але кого ж цікавили його стереотипи?

Групи дорослих павичів в компанії різнокаліберної малечі діловито прогулювалися між автомобілями та багатозначно-запитально поглядали на туристів. А варто було Стеллі з Сергієм полишити авто, як їх впевнено оточила трійка синьошиїх гопників, з виглядом «Сємки є? А якщо знайду?». Ефіра на руках Сергія невдоволено фиркнула й забралася чоловіку на плече.

 «Павичий рекет» Сергій зустрічав вперше, тому хмикнув й витягнув з кишені перше, що трапилося під руку — бублик. Птахи кілька разів дзьобнули те сумнівне частування й обурено вирячилися на «благодійника».

— Ну вибачайте, я не знаю, що ви їсте, —   розвів руками Сергій.

— Та просто поламай бублик. Вони їдять все, по суті, це ті ж кури, тільки більші, —   сказала  Стелла, закриваючи дверцята авто.

— Нічогенький аналог. Ти ще скажи, що й живуть ці «горобці» тут з сивої давнини, особисто занесені якоюсь богинею Олімпу.

— Ну, згідно з міфами, Родос дійсно подобався богам. Навіть назву свою він отримав, кажуть, від Геліоса, бога Сонця, який отримав цей острів в дар від Зевса і назвав ім'ям своєї дружини – Роди.  Дружина Геліоса була, як розумієш, теж не простою смертною. Донька Посейдона і (щодо мами міфи мають кілька версій) чи то Амфітріти, чи то Афродіти, чи то тельхіни Галії. Мені більше подобається версія з тельхінами.

— Чому? І хто це взагалі такі? Вперше чую.

— Тельхіни це морські божества, відомі, як майстерні ковалі та чаклуни. В давнину такими вважали жителів Родоса. Тельхінам приписувалося винайдення обробки металу, іноді навіть створення серпа, яким Кронос кастрував свого батька Урана, а також створення магічного тризубця для Посейдона. Ну і ще вони, за легендами, здатні були викликати дощ, сніг, хмари та уміли змінювати свій вигляд.

— Оу, то я приїхав в гості до давньогрецьких богів-майстрів? А так і не скажеш, куди не поглянь, самі оливки та готелі, — махнув рукою Сергій. Один з павичів вирішив, що це йому щось дають і дзьобнув чоловіка за палець. — Ай, а ці боги могли завести собі менших та мирніших пташок? Чи хоча б не туристами їх годувати, — потрусив рукою Сергій під сердите шипіння Ефіри.

— Не за адресою претензія. На Родосі вже давно й ґрунтовно оселилося християнство. Тож, навіть якщо за часів давніх богів тут і жили ці царські пташки, то явно не ці, —  розсміялася Стелла. — Цих завіз один цілком сучасний підприємець, років десять тому, щоб було чим заманювати туристів. Бо, знаєш, імітація дороги на Голгофу, в путівниках викликала недостатньо ентузіазму.

— Та звичайно, з павичами ж йти на Голгофу, воно значно веселіше, — не втримався від смішка Сергій, акуратно наступаючи на бублик на землі, щоб розламати.

— Ага, під наглядом символу всевидючої церкви, — лукаво посміхнулася Стелла.

Поламаний на кілька кусків бублик зник за лічені хвилини, а до розбійницької трійці птахів  підтягнулася додаткова компанія з трійкою сіреньких «курчат».

— Так, зрозуміло, час стратегічно відступати, доки ці царські «гопники» нас не обібрали до нитки, — оцінив ситуацію Сергій та попрямував за Стеллою, яка вже пішла вперед. Павичі вервечкою попрямували за Сергієм, але потім, на щастя, запримітили нових туристів і всім натовпом змінили напрямок руху.

Храм на цій горі був дійсно християнський (Сергій більше б зрадів античному, прикрашеному, наприклад, статуєю якоїсь, менш замотаної в одяг Афродіти.), від якого вела пряма широка зелена алея «на Голгофу», тобто до високого кам’яного хреста на відкритому майданчику. Такий хрест важив, мабуть, кілька тонн і донести його кудись, та й просто підняти, міг хіба що якийсь титан. Навколо хреста було облаштовано акуратний оглядовий майданчик. Сергій окинув критичним поглядом помпезний символ християнства та пішов оцінювати панораму. Але зазирнувши вниз, Сергій на мить подумав, що забув прокинутися — перед ним розкинулося місто зі снів! Ще й в цей момент просто над головою чоловіка, на мить закривши сонце, гучно ляскаючи крилами пролетіло щось велике.

— А що тут за птеродактилі літають? — видихнув Сергій, аж присівши від несподіванки та  продемонстрував такий шикарний вираз обличчя, що Стелла не втрималася від сміху.

Сергій же кліпнув, розгублено потрусив головою та придивився до літуна, що приземлився високо на сосні. Це, звичайно, виявився не археоптерикс, як йому здалося першої миті, але й не буденна ворона. На дереві, метрах в десяти над землею, діловито сидів звісивши довгого хвоста, павич!