Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

— Миколо, ми колись з тобою пили на брудершафт, а ти все говориш зі мною на «ви». Дозволяю наодинці говорити зі мною, як з другом. Так от повертаюсь до нашої старої розмови. Повторюю: ні в кого не лежать під ногами такі захоплюючі сюжети, як у розвідника. Тепер ти й сам у цьому переконався. Збираєшся навіть книгу писати. Зарано! От впораємося з більшовиками, і розкажеш колись у великому творі, як німецький геній переміг наймудрішу в світі розвідку.

— Так ось вона, велика таємниця, про яку ти мав говорити зі мною в дорозі без свідків! — пожартував Клинченко.

— Не перебивай! І міцніше тримай кермо. Бо від того, що я зараз скажу, у тебе може запаморочитися голова.

Микола зупинив машину.

— Я зрозумів це, як твоє бажання пересісти на моє місце…

— Не жартуй, негіднику, коли начальство говорить з тобою серйозно.

Клинченко знову натис на акселератор. «Мерседес» побіг далі, ще швидше заглинаючи стрічку шосе. А Долл продовжував малювати райдужні перспективи. Виходило, що абверштелле Краків — тільки коротка зупинка на шляху до великої розвідувальної кар'єри. Ось закінчать вони роботу в Криниці, й Микола поїде в одне тихе і дуже красиве місце, де з нього зроблять розвідника високого класу.

— Це наказ?

— Ні, пропозиція. Силоміць туди не відряджають нікого, але тільки дурень відмовиться. Повний ідіот, або людина, яка не хоче служити фюрерові. Дурнем, Миколо, тебе ніколи не вважав. Отже, згода?

У Кракові Долл завіз Миколу до готелю, в якому вони колись жили разом, і наказав у понеділок зранку з'явитися до Візера.

Відпочивати не довелося. Недільний день пішов на складання донесення Центрові. Увечері, коли в переході «Під кшижем» буває особливо багатолюдно, Клинченко випадково зачепив ліктем якогось поважного краків'янина, що тримав під однією пахвою кілька книжок, а під другою — парасольку. Просячи пробачення, Микола кинувся підбирати книжки. Старий подякував, і вони розійшлися. В одній з книжок власника парасольки лежала тепер доповідь Центрові з повним списком випускників розвідшколи у Бескидах, їх конспіративними прізвищами і явками.

У коротенькій цидулці, адресованій безпосередньо зв'язковому, Клинченко попереджав його, що наступне побачення, можливо, відбудеться в іншому місці. Тому зв'язок треба поки що підтримувати через «поштову скриньку» номер один.

А хвилиною пізніше розвідник уже крокував протилежним тротуаром у одному напрямку з своїм зв'язковим, аж доки той зайшов у парадні двері одного з будинків поблизу собору дванадцяти апостолів.

Микола пройшов ще кілька сот кроків. З виглядом гультяя, якому нема куди поспішати, повернув назад. Наближалась комендантська година. Перехожі на вулицях зустрічалися рідко. Впевнившись, що «хвоста» ні за ним, ні за зв'язковим не було, він з легким серцем повернув до готелю.

Такі контрольні прогулянки за своїми зв'язковими Клинченко практикував часто, знаючи, що найбільше провалів буває саме при явках.

Про старого краків'янина розповів Миколі Бойко, який був кельнером у Грубешівському ресторані Долла — Філіппова і одним з організаторів зв'язку з Центром. Якось увечері Стефан разом з дружиною Іванною несподівано завітав до Клинченка в Кракові. Таке грубе порушення конспірації дуже розсердило розвідника. Він готовий уже був покартати подружжя, коли помітив, що Стефан та Іванна, голосно і щиро виказуючи йому свою радість з приводу побачення, одночасно роблять заспокійливі рухи: не хвилюйся, мовляв, усе гаразд. З кишені гість витяг записку: «Ми в Кракові з відома Долла. Запроси нас у кафе чи ресторан. На вулиці про все поговоримо. Тут, можливо, підслухують».

Микола так і зробив. До того ж скучив за людьми, з якими можна поговорити, не приховуючи своїх думок. Коли вони втрьох опинились у безпечному місць, Бойко розповів новини:

— Центр уже давно наполягає, щоб я переїхав до Кракова. Розвідку радянського прикордоння з Грубешова німці майже припинили. Тамтешнє абверштелле займається лише перевіркою старих даних. Коло його інтересів Центрові вже добре відоме. Та перебратися сюди і влаштуватися на потрібну посаду не так легко. Відвідав сьогодні Долла в його мешканні. Сказав, що справи у ресторані нині йдуть кепсько і попросив допомогти мені влаштуватися до якогось закладу в Кракові. За це я згодний, як і раніше, працювати на розвідку, поліцію безпеки, на чорта, диявола. Тільки б заробляти побільше. Долл милостиво обіцяв, і, я гадаю, зробить. Моє ж завдання — зміцнити тут усі ланки зв'язку. Дещо ми вже встигли здійснити. До ланцюга зв'язку залучено кількох товаришів з числа польських антифашистів. З тобою, зокрема, зустрічатиметься зв'язковий- пан Станіслав. Надійна людина. Цього польського комуніста знаю ще з тих часів, коли я належав до КПЗУ. Ми підтримували зв'язок між нашими партійними організаціями.

— А докладніше?

— Розповім усе, що мені відомо. Станіслав — колишній лодзинський текстильник, активний учасник страйкової боротьби. В класових боях виявив себе сміливим бійцем, вмілим організатором. Переконаний друг Країни Рад. Справжній інтернаціоналіст. У літньому віці переїхав до Кракова, де й живе у своєї доньки Люци-ни — молодої кравчині, дуже популярної серед дам офіцерів місцевого гарнізону. Жінка полковника Візера, а також дружина Долла — її постійні замовниці. Через теревені офіцерських дам Люцина досить поінформована… Словом, Іванна вже кілька разів виносила від неї різне «шитво». У пана Станіслава надійне прикриття — займається торгівлею сигаретами. Мотивування: «не хочу канючити в доньки кожну марку. Зароблю сам».

— Що йому відомо про мене?

Для нього ти теж зв'язковий — одна ланка в довгому ланцюжку. Пароль: «Передайте дружині, що сукенка готова до примірки». Відзив: «Спасибі, обов'язково передам!».

Наступного дня полковник Візер, поінформований Доллом про згоду Миколи вдосконалювати «освіту», зустрів його надзвичайно доброзичливо:

— Пане Козаченко, власне кажучи, робота в Криниці завершена. Лишилося організувати перехід кордону. В цій справі обійдуться без вас. А ви трохи відпочинете, поєднуючи приємне з корисним.

— Як це розшифровується? — пожартував Микола.

— Хіба майор Долл не говорив? Ви дістанете можливість пройти добру школу розвідки.

— Дозволю собі запевнити вас, шефе: все що викладають у Криниці, мені вже відомо; більше того — ви довірили мені приймати, іспити від вихованців капітана Вольфа, а тепер…

Візер з Доллом весело перезирнулися.