Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Генрі Лайонс щодня посилає водія до Дубліна по газету. Вивішує її у вікні крамниці, щоб люди знали, що відбувається в місті. Усі події в Дубліні. Там точиться битва за всю Ірландію. І люди хочуть про неї знати. «Брунатним» і допам не подобається, що він вивішує газету.

— Допам?

— Допоміжним військам, Енн. Це окремий підрозділ, не пов’язаний зі звичайною поліцією. Вони повністю складаються з колишніх офіцерів британської армії та флоту, яким тепер, коли Велика війна скінчилася, нічого робити. Їхня єдина робота — нищити ІРА.

Це я пам’ятала відтоді, як шукала інформацію для книжки.

— То були не «брунатні»? — запитав Оїн.

— Ні, хлопче. Допи навіть страшніші за «брунатних». Допа завжди можна впізнати за шапкою і за паском для зброї. Оїне, ти ж бачив їхні шапки? — з притиском спитав Томас.

Оїн енергійно закивав — аж зуби зацокотіли.

— Оїне, тримайся подалі від допів. І від «брунатних». Тримайся подалі від них усіх, хай їм грець.

Тоді ми принишкли. Оїн кусав губи та стирав бруд із підібраного льодяника — йому явно хотілося повернути цукерку до рота, щоб утішитися.

— Оїне, ми відмиємо його, як приїдемо додому. От побачиш. Він знову буде смачний. Може, покажеш Томасові свій годинник і розкажеш йому історію, яку розповів нам містер Келлі? — порадила я, намагаючись розрадити його, розрадити нас усіх.

Оїн витягнув із кишені довгий ланцюжок і для певності підсунув годинник, що на ньому гойдався, Томасові під носа.

— Доку, це мені містер Келлі дав. Сказав, що це належало моєму татові. Тепер він мій. І він досі цокає!

Томас зняв із керма ліву руку й узяв у долоню годинник, скрививши вуста від подиву й туги.

— Містер Келлі зберігав його в шухляді. Геть забув про нього, доки ми не прийшли до ломбарду, — додав Оїн.

Томас зустрівся зі мною поглядом, і я відчула, що історія персня йому вже достеменно відома.

— У мене татів годинник, а мама залишила собі перстень, бачиш? — Оїн погладив мене по руці.

— Так. Бачу. Тобі доведеться добре дбати про цей годинник. Поклади його в якесь надійне місце разом зі своїм ґудзиком, — сказав Томас.

Оїн поглянув на мене з винуватим виразом на липкому личку. Хлопчик думав, чи розповім я докові, як він спробував продати свій скарб, і я помітила, як він морщить носа з остраху. Я допомогла йому повернути годинник до кишені й із усмішкою зазирнула Оїнові в очі, підбадьорюючи його.

— Оїне, ти вмієш визначати час? — спитала я.

Він заперечно хитнув головою.

— Тоді я тебе навчу, щоб ти міг користуватися годинником.

— А хто навчив тебе визначати час? — запитав він.

— Мій дідусь, — тихо мовила я. На моєму обличчі, певно, відобразився смуток, бо маленький хлопчик погладив мене заквецяними пальчиками по щоці, намагаючись утішити.

— Ти за ним сумуєш?

— Уже ні, — сказала я, і в мене затремтів голос.

— Чому?

Він був вражений так, як колись давно була вражена я.

— Тому що він досі зі мною, — прошепотіла я, повторюючи те, що сказав мені дідусь, гойдаючи мене у своїх обіймах. А тоді світ раптом посунувся, зажевріло світло, і я замислилася: може, дідусь завжди знав, хто я така?

***

Я допомогла Оїнові помити руки, і ми разом причепурилися до вечері. У мене з волосся повипадали шпильки, й окремі кучері вільно звисали довкола мого обличчя й падали на спину. Я повністю звільнила його, намочила пальці й постаралася приборкати кожен кучерик, а тоді зібрала більшу частину у вільний хвіст за допомогою стрічки, яку знайшла у скрині Енн. Понад усе мені хотілося впасти долілиць у ліжко. Бік у мене аж палав від болю, руки трусились, а їсти не хотілося, проте я вперше сіла за стіл разом із родиною.

Бріджид сиділа за вечерею, напруживши спину, й мовчала як камінь. Вона жувала їжу крихітними шматочками, майже не ворушачи щелепами. Коли вона побачила, як ми увійшли досередини з повними руками пакунків, взуттєвих коробок і коробочок із капелюхами й віднесли їх до моєї кімнати, її очі округлились, а тоді звузилися до щілинок. На захоплену розповідь Оїна про розтрощені вікна крамниці, про льодяник, який йому купила місис Джеральдін Каммінс, і про чудові іграшки, які він бачив на полицях, вона не зреагувала ніяк. Бріджид посадила хлопчика за стіл поруч із собою, тимчасом як Томас сів на чільному місці, а я — з протилежного боку, там, де сидів Оїн, — так, що між мною й Томасом залишилася прогалина. Розмістилися ми дивно, але завдяки цьому Бріджид не довелося глипати на мене, а я перебувала максимально далеко від Оїна й Томаса.

Біля дверей кухні застигла Елеанор, старша сестра Мейв, якщо, бува, щось знадобиться. Я всміхнулась їй і похвалила трапезу, яку вона приготувала. Апетит у мене був слабенький, але їжа смакувала.

— На цьому все, Елеанор. Біжи додому. Енн може прибрати зі столу й навести лад, коли ми поїмо, — наказала Бріджид.

Коли дівчина пішла геть, Томас поглянув на Бріджид, здійнявши догори брови.

— Це перерозподіл обов’язків, місис Ґаллагер? — запитав він.

— Я радо цим займуся, — втрутилась я. — Мені треба робити свій внесок.

— Ти виснажена, — зауважив Томас, — а Елеанор аж до повернення додому боятиметься, що зробила щось не так і прогнівила Бріджид, бо завжди прибирає після вечері й відносить залишки їжі додому, рідним.

— Я просто вважаю, що Енн у великому боргу перед тобою й має якнайшвидше почати його віддавати, — відказала Бріджид, розпашівшись і підвищивши голос.

— Бріджид, я сам розберуся зі своїми боргами й боржниками, — тихо, але різко заявив Томас.

Бріджид здригнулась, а Томас зітхнув.

— Спершу двоє жебраків, а тепер троє? — Бріджид пирхнула. — Адже ми жебраки, чи не так?

— Бабуню, мама — не жебрачка без совісті. Тепер уже ні. Вона продала свої кульчики. Тепер вона багата, — радісно повідомив Оїн.

Бріджид відсунула свій стілець і рвучко підвелася:

— Ходімо, Оїне. Час скупатись і лягти. Скажи докові «на добраніч».

Оїн запротестував, хоча його тарілка вже досить давно була порожня.

— Я хочу, щоб мама розповіла мені про пса Кулана, — почав канючити він.

— Не сьогодні, Оїне, — сказав Томас. — День був довгий. Іди зі своєю бабунею.

— Добраніч, доку, — сумно промовив Оїн. — Добраніч, мамо.

— Добраніч, Оїне, — відповів Томас.

— Добраніч, серденько, — додала я й послала йому повітряний поцілунок. Після цього Оїн усміхнувся й теж поцілував собі долоню й послав поцілунок мені — так, наче робив це вперше.

— Оїне! — вимогливо сказала Бріджид.

Він вийшов із кімнати слідом за бабусею, опустивши плечі й повісивши голову.

— Іди спати, Енн, — наказав Томас, коли