Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Я підвелася, зігнорувавши його, й зібрала у стос тарілки довкола себе.

— Бріджид має рацію. Ти пустив мене до свого будинку. Нічого не спитавши… — заговорила я.

— Нічого не спитавши? — сухо перебив він. — Я пам’ятаю, що поставив кілька запитань.

— Нічого не вимагаючи, — поправила я себе. — І коли я не відчуваю остраху, то відчуваю неймовірну вдячність.

Він підвівся й забрав тарілки.

— Важкі речі носитиму я. А ти можеш мити.

Ми працювали тихо. Нам обом було не надто затишно на кухні, хоча, як я підозрювала, з різних причин. Я не знала, де що має стояти, а Томас майже нічим не міг допомогти. Я замислилася, чи доводилося йому коли-небудь мити тарілки або готувати їжу.

Мене здивувала тамтешня розкіш: величезний холодильний ящик, чимала раковина, дві вбудовані пічки, вісім електричних горілок і комора (Томас називав її спіжарнею) завбільшки із саму їдальню. Стільниці були величезні, всі поверхні — чисті й добре доглянуті. Я вже знала цю оселю, і зручності в ній були нетипові для пересічних осель 1920 року, особливо на селі в Ірландії.

Я читала запис у щоденнику Томаса про Ґарва-Ґліб, про його вітчима, про багатство, яке він успадкував, і відповідальність, яку Томас відчував через це.

Я зібрала всю їжу з тарілок і склала її в миску, боячись викидати. Хіба свині не їдять об’їдки? Я знала, що Томас мав свиней, овець, курей і коней, яких доглядали О’Тули. Я сполоснула тарілки та блюдця, склавши їх стосом в одній раковині й не зумівши відшукати нічого схожого на господарське мило. Томас прибрав зі столу в їдальні, запхав недоїдки до холодильного ящика, а хліб із маслом повернув до спіжарні. Я обтерла стільниці, полюбувавшись важкими дерев’яними поверхнями, заяложеними й добре використовуваними руками, вправнішими за мої. Я не сумнівалася, що Бріджид ще спуститься, щоб перевірити мою роботу, та без практичної підготовки я не могла впоратися краще.

— Чого ти боїшся? — тихо спитав Томас, дивлячись, як я закінчую.

Я вимкнула воду й витерла руки, задоволена тим, як ми все прибрали: тепер сюди не полізуть миші.

— Ти сказала, що відчуваєш неймовірну вдячність, коли не настрашена чимось. Чого ти боїшся? — наполегливо продовжив він.

— Усе дуже… непевне.

— Бріджид непокоїться, що в разі, коли ти підеш, то забереш із собою Оїна. Тому й поводиться так недружньо, — сказав Томас.

— Я цього не зроблю. Ніколи… куди я пішла б? — затинаючись відповіла я.

— Залежить від обставин. Де ти була? — поцікавився він, і я ухилилася від відповіді на запитання, яке він уперто продовжував ставити.

— Я ніколи не вчинила б так із Оїном, Бріджид чи з тобою. Дім Оїна тут, — запевнила його я.

— А ти його мати.

Мені захотілося зізнатися, що це не так, що я не маю жодних прав на нього, а просто його люблю. Та я цього не зробила. Зізнатись означало б позбавити себе доступу до єдиного, що мене цікавило. Тож я зізналася лише в тому, в чому могла.

— Томасе, я дуже сильно його люблю.

— Знаю. Вже що-що, а це я знаю, — зітхнув Томас.

— Обіцяю, я не заберу Оїна з Ґарва-Ґліба, — заприсяглась я, поглянувши йому в очі.

— Та чи можеш ти пообіцяти, що не підеш сама? — сказав Томас, відшукавши моє слабке місце.

— Ні, — прошепотіла я, хитаючи головою. — Не можу.

— Тоді, Енн, тобі, можливо, слід піти. Якщо ти збираєшся це зробити, то йди зараз, поки не завдала ще більшої шкоди.

Він не гнівався й ні в чому мене не звинувачував. Очі в нього були сумні, голос — тихий, а коли мені підступили до горла й забриніли в очах сльози, він лагідно пригорнув мене до себе й обняв, гладячи по голові й поплескуючи по спині, як дитину. Та я поруч із ним не розслабилася й не дала волі сльозам. У мене всередині все збурилося, а шкіра здавалася надто тісною. Я відсторонилася, боячись, що панічний жах, який шкрябає мені п’яти й виходить із моїх долонь, вихопиться на волю при Томасові. Я розвернулась і якомога швидше пішла геть із кухні, тримаючись за шов на боці й думаючи лише про надійний сховок за зачиненими дверима.

— Енн! Стривай, — гукнув позаду мене Томас, але тут грюкнули двері, і кухня наповнилася збудженими голосами: до Томаса кинулася немолода пара в охайному, проте трохи поношеному одязі. Вона завадила йому погнатися за мною, коли я чкурнула коридором до своєї спальні.

— Лікарю, наша Елеанор каже, що місис Ґаллагер її звільнила! Вона проплакала всю дорогу додому, і я сама не своя. Докторе Сміт, якщо є якась проблема, ви ж мені скажете? — кричала жінка.

— Лікарю, ви завжди були з нами справедливі. Більш ніж справедливі, та якщо дівчинка не знає, що зробила не так, як вона може це поправити? — докинув чоловік. О’Тули витлумачили раннє повернення Елеанор саме так, як і передбачав Томас.

Сердешний Томас. Напевно, важко завжди мати рацію. Він був правий щодо безлічі речей. Якщо я збиралася піти, то мусила піти тепер. Щодо цього він теж мав рацію.

Я просто не знала, як це зробити.

28 листопада 1920 року

Минулої суботи я сидів із Міком у Дубліні та їв яєчню з беконом у закладі на Графтон-стріт, що звався кафе «Каїр». Мік завжди їсть неначе наввипередки, жадібно запихаючи їжу до рота, не зводячи погляду з тарілки й зосереджено заправляючись, щоб рухатися далі. Мене завжди приголомшує, як вільно він пересувається містом. Зазвичай він носить охайний сірий костюм і капелюх-котелок, їздить на велосипеді або ходить пішки, всміхається й махає рукою тим самим людям, які на нього полюють, і вступає з ними у світські розмови. Він ховається просто під носом і дає фору — як у прямому, так і в переносному значенні — всім іншим.

Але минулої суботи він був збентежений, нетерплячий. А тоді якось відсунув свою тарілку вбік і перехилився через стіл до мене так, що між нашими обличчями лишилося всього кілька дюймів.

«Томмі, бачиш коків[29] за столиками ззаду? Не дивися зараз. Зачекай трохи та зрони серветку».

Я зробив великий ковток чорної кави, що стояла переді мною, і, ставлячи філіжанку назад, змахнув свою серветку на підлогу. Підбираючи її, ковзнув очима по наполовину зайнятих столиках уздовж віддаленої стіни. Я відразу здогадався, яких людей він мав на увазі. Вони були вдягнені не в однострої, а в костюми-трійки із краватками. Капелюхи