Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

емоцій, які, на жаль, не міг озвучити. Отож і був «дурник дурником», бо дивакувата поведінка хлопчини стала пристосуванням до того беззвучного життя, яке не керувалося ніякими сільськими нормами поведінки: не міг він їх знати. Його добра від народження душа щиро й безпосередньо відгукувалася на красу: годинами міг вигладжувати, виминати пелюстки й чашечку ромашки, чи стояти в заціпенінні перед фресками сільської церкви, чи вдивлятися у відвідувачів сільської корчми, вивчаючи їхні міміку й поведінку. Ні в кого, зовсім ні в кого не міг спитати, чи на правильному шляху він у своїх висновках, що сонце — це велика ромашка, що кілька чоловіків у корчмі добріші, ніж один, і їхній настрій псує поява жінки — то й навіщо вона їм узагалі; а намальовані люди чогось важливіші, ніж живі зі своїми проблемами… Сильний парубок і орав, і косив, і молотив, і доглядав худобу, та жодна дівчина навіть не дивилася в його бік: дурник же… Та чиста душа Іванка не знала ні того, ні інших образливих слів, та й просто слів на свою адресу, бо його застигла з дитинства свідомість — табула раса — не мала інформації про весь величезний багаж людської злості, підлості — це був великий Божий подарунок за втрачений слух, і всі для Іванка були добрі й гарні по-своєму.

Іванко став майже невидимим охоронцем Гертруди, бо щось спонукало його щодня бачити її й годинами милуватися, для нього вона неначе ожила й зійшла з церковної фрески… Гертруді він, звісно, був зовсім не цікавий, та все ж вона інтуїтивно зарахувала бали своєму дівочому самолюбству. Дівчині щойно виповнилося шістнадцять, і, як і всі самовпевнені молоді люди в тому віці, — чи двісті, чи сто років тому, чи й у наш час, — вона все знала, усе вміла й усе могла, тож вважала себе здатною жити цілком самостійно, без надокучливих менторських указівок і нотацій. Її юні руки успішно опікувалися трьома молодшими в сім’ї, і для Кордулі, Юзефи й дворічного Франца Гертруда була великим авторитетом. Це наклало відбиток на юнку: вона вміла швидко думати й приймати важливі життєві рішення, а голос, який дістав переконливі відтінки впевненості, спонукав інших слухатися. Допитливу непосиду Гертруду цікавило все-все: і люди, і трави, і містика, а найбільше — зорі. Щовечора вона відчиняла вікно своєї кімнати й вдивлялася в безконечні ворота космосу. Чорна холоднеча таємничо підморгувала тисячами очей, і Гертруда почувалася піщинкою, яку уважно роздивляються загадкові істоти.

— Чуєш, Гертрудо, а що воно таке — оті зорі? — менша Кордуля майже завжди була зі старшою сестричкою.

— Це, Кордулько, Бог, як тільки-но народжується людина, запалює свічку.

— А як, як вони тримаються на небі?

— Їх тримають наші янголи-охоронці, а вони стоять на таких невидимих сходах, і щойно людина згрішить, то янголові-опікуну стає соромно, у нього руки трусяться — і свічка тьмяніє.

— І де ж то наші з тобою зорі? Певно, вони не дуже тьмяні: ми тільки коло знахарки там нагрішили. Що скажеш, Гертрудо?

— Кордулю, ми ж нічого там не накоїли, який гріх? Цікавість — то не гріх зовсім… А наші зірочки теж мають бути поруч.

— І тата, і мами, і всіх-всіх. То, напевно, ось та пляма по центру.

— Ні, сестричко, це Чумацький Шлях… І він дійсно нагадує засніжену дорогу з піднятими сніжинками. Ось цей його кінець указує на Єрусалим, — у тому місті закінчилося життя Ісуса, — а другий, кажуть, може привести аж до Москви. І як уночі їдуть, то на нього дивляться, щоб із дороги не збитися. А ще старі люди кажуть, що Чумацький Шлях — це дорога, якою душі померлих людей ідуть на небо, і один її кінець веде в рай, а другий — у пекло.

— А навколо ті дрібні зірочки, то що — ті, хто в раю і в пеклі?

— Та виходить, що так, Кордулько…

— То рай, напевно, є по той бік, що до Єрусалима, а пекло — до Москви?..

— Та так. Єрусалим — святе місто, Боже місто, то й там ті, хто заслужив бути ближче до нього, сестричко.

— Диви, диви, он там, бачиш: зірка падає?.. — Дівчата збуджено розглядали небесний килим.

— То хтось помер, і його свічка згасає.

— О-о-о, а ти знаєш, Гертрудо, — заторохтіла Кордуля, — наша пані Марися казала інше: що то чорт ставить секретну свічку поміж Божі, і коли Бог її помічає, то скидає. Хутчіш говорімо: «Амінь, амінь, амінь…» — Сестри швидко промовляли й щиро вірили, що, скільки разів буде сказано «амінь» до повного згасання зірки, на стільки сажнів увійде в землю чорт, який падає з неба.

— Чуєш, мала, а що було б, якби ми не сказали «амінь»?

— Та пані Марися казала, — Кордуля перейшла на шепіт, — що тоді те місце, де впав чорт, робиться міткою смоли, і хто ненароком ступить у неї, захворіє й скоро помре.

— Ой… не будемо про лихе… Краще пошукаймо свої зорі на небі. — Гертруда замріяно вдивлялася в полотно нічного неба. — Ось… дивися туди. Бачиш такі яскраві, у формі ковшика, якраз стільки, скільки нас є.

— Які ми гарні. — Кордуля захоплено роздивлялася власне сузір’я Коморовських. — Ми будемо щовечора дивитися, чи наші зірочки часом не потьмяніли. А коли ти, Гертрудо, одружишся, то де буде зірка твого чоловіка?.. І твоїх дітей?

Юнка всміхнулася.

— Побачимо: може, і нові до нас зірочки приєднаються. А може, моя відлетить до них.

— А ті два пани, що в нас були… То хтось із них міг би бути твоїм чоловіком? Вони так на тебе дивилися. Мені більше пан Кароль сподобався, а тобі?

— Корду-у-улько… — Темрява не виказала зрадливий рум’янець Гертруди. — Ти ще маленька про таке питати…

— Дивно: як із тобою до знахарки бігати підглядати, то велика, а як спитати, хто сподобався, то мала… Ну?..

— Мені — пан Станіслав Щенсний. Він такий… — Гертруда вишукувала найкращі слова. — …гарний і ввічливий. Лице в нього таке вродливе… очі просто в душу дивляться… Ти б бачила, який він був на сцені у виставі…

— А про що та вистава була? Розкажи-и-и…

Анна Коморовська молилася: пристрасно, довго шепотіла прохання до того, хто тримав у руках усі життєві ниточки її рідних — її кровиночок, чоловіка. У молитву вкладала свою надію на міцне здоров’я, добру погоду, врожай, вдале заміжжя доньок. Їй випала важка ноша, яку дав Бог за народження, — бути жінкою: витримувати пологи, тягучу страшну невизначеність між життям і смертю під час хвороб діток, пекельні муки переживань