Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Україна-Європа 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна-Європа"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Україна-Європа" автора Лада Лузіна. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 158
Перейти на сторінку:
і Поморієм. А задля кого? Сини також не хочуть повертатися в Болгарію. Кажуть, щоб продав квартиру в Поморїї і розділив між ними гроші. Адже взимку тут ніхто не живе, а вітри такі скажені, що з ніг збивають. Місто взимку видається мертвим. А раніше вони любили тут відпочивати разом з дітьми.

Раптом Стефан згадав, що забув погодувати Лізу, свою собачку, і швиденько поніс їй їсти.

Я часто спостерігав з балкона за Стефаном і його сучкою Лізою, поміссю французького бульдоґа з пінчером (дружина казала, бульдоґа з носорогом). Він привіз її з Великого Тирно-ва, і вона жила в Поморїї під Стефановою машиною, прив'язана до ланцюга. Либонь, стерегла стареньке «пежо», і як припікало сонце, відсувалася від палючого проміння в затінок автівки.

У маленької чорнявої собачки нижня щелепа була трохи висунутою вперед, тому Ліза їла важко, схиливши голову набік і притиснувши її низько до землі. Я рідко чув, щоб сучка гавкала. Лише іноді вищирювала пащу в хижому оскалі. Переважно була мовчазною, дивилася на нас насторожено. Моїй дружині цей маленький бульдоґ з носорогом одразу ж не сподобався.

Стефан казав, що вечорами і вранці гуляє з Лізою безлюдним узбережжям, але ми жодного разу не зауважили їх на березі моря. Бачили тільки на пляжі його самого або з братом Атанасом, як засмагали до обіду. Тоді обоє привітно махали до нас руками й усміхалися. Атанас також жив самотньо.

Якось Стефан запропонував нам свої послуги водія: повезти за таку ж ціну, як їздить автобус, в Несебр, старовинне містечко, яке звели давні римляни, і ми з дружиною без вагання погодилися.

Дорогою Стефана потягло на історію. Він з гордістю розповідав про боротьбу болгар з турками й не приховував до них своєї дикої ненависті, хоча зовні сильно нагадував саме турка. Він казав, що турки не дозволяли болгарам зводити високі церкви, вікна на них мали бути нижчими за турецького вершника, тому давні церкви такі низькі, немов би провалюються в землю.

Місцями проїжджали депресивні райони, бензозаправки «Лукойл». Так, Болгарія бідна, але гостинна і щедра країна, казав Стефан, а відтак тихо додавав, що росіяни вже скупили всю Болгарію.

Автомобіль Стефан залишив на безкоштовній стоянці в новому місті, і ми пішки подалися в старе місто. Стефан був нам за гіда, і ми довго блукали вузькими вуличками, милувалися вцілілими будинками, затишними двориками, руїнами давніх храмів і давньоримського театру, заглядали в різні крамнички. Коли ж запропонували Стефанові разом пообідати, він категорично відмовився, але додав, що залюбки випив би з нами кока-коли, отож ми вирішили з дружиною піти на каву. Сиділи на терасі ресторану й смакували запашним напоєм, а Стефан пригублював пляшку кока-коли. Поряд синіло море й виднілися кораблі, і навіть лайнер «Україна» з рідної України був пришвартований до пристані.

Ми розмовляли про різні дрібниці й сміялися, а я все думав про Стефана і його прив'язаність до Великого Тирнова, Поморія, старенького «пежо», брата і сучки Лізи. Невидимі ланцюги приковували чоловіка до всього, що оточувало його, немов Галерника до ґалери, через що він видавався мені страшенно нещасним. – А хіба ми чимось відрізняємося від нього? – питав я себе. – Ми ж так само живемо, прив'язані до свого міста, дому, роботи, родини, але ніхто з нас не відчуває себе від цього нещасливим?

– А найгірше те, – несподівано сказав Стефан, – що мені перестали снитися сни.

І тут він згадав про давньоримський фонтан, якого ми ще не бачили. З нього й досі люди п'ють воду! – захоплено сказав Стефан, і ми неодмінно повинні попробувати її.

П'ючи воду, я чомусь згадував чорний пісок на узбережжі, який гоїть рани, але, виявляється, не всі…

Опубліковано в книзі: Василь Ґабор. Про що думає людина: Візії та невигадані історії. – Львів Л А «Піраміда», 2012.

© В. Ґабор, 2012

Марина и Сергей Дяченко

Феникс

* * *

– Восстанет, на что спорим?

– Нифига не восстанет.

– Так спорим?

– Не восстанет!

– Давай зажигалку. На что спорим, ну?

На заднем дворе школы, позади поросшей травой спортплощадки, трое мальчишек поджигали феникса. Он вспыхивал, окутывался красными языками и распадался пеплом, чтобы через секунду восстать и появиться снова – живым и здоровым, с железной цепочкой на лапе.

Цепочка не горела и не распадалась. Старший из мальчишек держал другой ее конец, затиснув в кулаке.

* * *

Где-то за спортплощадкой, у бетонного забора, вспыхивало и гасло красное зарево. Дима сидел за последней партой у окна; места трех одноклассников пустовали. Вчера Длинный хвастался, что отец добыл ему феникса…

– Греков, ты слушаешь?

– Да, Ирин-Антоновн.

– Так смотри на меня, а не в окно! Будущее воскресенье – день Выбора, ты знаешь?

– Да.

Ирина Антоновна вздрогнула и пригляделась внимательнее. Потом нахмурилась, будто вспомнив неприятное, вздохнула и продолжала, обращаясь теперь ко всему классу:

– Рыба ищет где глубже, а человек – где лучше. В будущее воскресенье все мы будем выбирать, как нам дальше жить. Вы, как несовершеннолетние, не имеете права голоса, тем большее значение приобретает выбор ваших родителей…

Дима вертел в руках карандаш. Кончик его был изгрызен, как облюбованное бобрами дерево.

* * *

Вчера они ходили к нотариусу всей семьей… бывшей семьей. Отец нервничал, сжимал и разжимал пальцы, потом спохватывался, клал руки на колени, старался казаться спокойным и даже веселым.

Дима, говоря официальным языком, «присоединялся к выбору мамы». Мама решила голосовать за «Синицу в руке». А отец сказал, что не станет выбирать «Синицу» даже под страхом расстрела – он еще молод, полон сил и хочет многого в жизни добиться.

Он выбирает «Рывок в будущее», на эмблеме которого нарисован бегущий гепард.

Диме снился этот гепард. Как он стелется в воздухе, будто дым от папиной сигареты. По закону, если бы Дима сказал нотариусу, что хочет остаться обязательно с папой… Да еще прибавил, что молод, полон сил, хочет многого в жизни добиться… Что-нибудь в этом роде, специальным языком, красивыми словами, как в рекламе. Тогда ему разрешили бы «присоединиться к выбору отца». И папа – Дима видел – немножко на это надеялся, но ведь рядом, касаясь Диминого плеча, сидела мама!

Самым ужасным был момент, когда нотариус, толстая тетушка в сиреневой блузе, спросила Диму ласковым голосом, к чьему выбору он хочет присоединиться. Дима молчал; у нотариуса был маленький кабинет с террариумом, в котором жила двухголовая змея, и Дима смотрел на нее и думал: а что, если эти головы проголосуют по-разному?!

1 ... 36 37 38 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Європа», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна-Європа"