Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

І раптом, ніби струна на скрипці урвалася, замовкли коло воріт музики.

— Усі чекають на материне й батькове благословення, — чує Рудик невідомий голос.

Він шукає у натовпі Мелашку... Дивується: Мелашка не товпиться коло воріт, а стоїть — у благенькій кофті — далеко на моріжку, на зеленій, мов рута, траві... Рудик посміхається до вдови...

— На змовини не хотіла стати, а весілля справляє, — стиха каже він Христі.

Степом курява, степом гук і крик:

— Несуть! Несуть! — З усіх ніг біжать вподовж вулиці діти: попереду білолобий онук найпрудкіше...

— До нас, діду!

І далеко майорить Рудикові під ясним сонцем корогва з покрасою. Він пильно вдивляється на дорогу — чує, лопотить під вітром корогва.

А з боку корогви, аж дивує Рудик, виступає Скрекотень... Не розуміє Рудик, хто його, ворога, запросив на весілля?

Примруживши очі, він пильно вдивляється на дорогу: вітер і курява... Музики, з цимбалів забринівши, знову заграли весільної.

А Скрекотень, розмахуючи мотузкою в руці, стоїть під ворітьми — недалеко Рудика — і підтанцьовує...

Покраса червона лопотить над головою Мелашки, Рудик сміється.

— Прийшли на весілля незаможники...

Тоді простягає руку і голосно, щоб усі чули й знали, кричить:

— Пожалуйте, господа невозможні! Прошу...

Струснувшись усім тілом, Рудик кидається зо сну. Підводиться, виходить на подвір’я й довго стоїть непорушно, ніби з каменю тесаний...

Вітряк більше не гергає — не меле; з гори — видно Рудикові — сходить униз наймит; запорошений мукою, він чітко вимальовується серед голого дерева в саду. Чути важку ходу його.

Петро Рудик прислухається: на селі все ще валують собаки, і вітер заносить у вуха Рудикові глухе й далеке: гав, гав, гав-уй...

1930

Гармонія

Вони пили кров із серця селянинового і мозок з його голови.

К. Маркс

— Я, мамо, раз вам сказав, а не сто повторятиму: чорти хай ходять у молотники, а я не піду!

— Не черкай, сину, а послухай моєї ради...

Але Гандзючиха не встигла закінчити своєї поради синові: він так грюкнув хатніми дверима, так скригнув на порозі зубами, що від того грюкоту та скреготу, здалося їй, аж миски підскочили й задзвонили на прилавку... А горня з-під каші на волосину не впало на долівку.

— Святий дух при хаті... — здвигнувши плечима, промовила стурбована мати. — Що з ним діється?

Розвівши чорні, ніби покроплені землею і потріскані від сонця руки, Гандзючиха застигла над посудом; тримала в руці віхоть із соломи, а правою підхопила горня, що от-от мало скотитися додолу. Вона запеклася з поведінки синової так, що й за роботу забула.

— Діти, діти, — шепотіли її вуста. — Хіба я, сину, зла тобі бажаю? — намагалася вголос говорити Гандзючиха. Спам’яталася: до кого вона говорить? До стін німих чи до посуду? Ні, краще замовкнути, краще серцем переболіти їй, як розпочинати колотнечу з дітьми! Вона знає: розридається з жалю та горя на всю хату, а тоді так щемітиме під грудьми, що звестися з полу важко...

І, схлипуючи, не вгамовувалася, говорила далі:

— Еге, коли зачеркав уже в хаті, — не жди, мамо, добра!

У мислях докоряла синові його ж таки словами:

«Добре. Не хочеться тобі йти в молотники, посміху людського, кажеш, боїшся, а хіба тебе посміх хлібом годує, що ти його злякався?.. Та ще під такий час...»

Стуманілими очима обвела по хаті: сама вона в хаті, як палець той.

«Правда твоя: краще в старці йти, аніж ціпом хліб заробляти... Хіба я не знаю, діти, який важкий той хліб? Знаю. Руки мліли мені на чужій роботі... Аж кров з-за нігтів виступала, так важко робила я! А ти ще докоряєш: «Краще в старці йти, аніж ціпом хліб заробляти!»

Важко сіла на лаву; журливо схилила долу високе, покарбоване зморшками чоло: глибоко-глибоко замислилася над словами свого найстаршого сина Василя.

Троє дітей викохала вона на своїх злиднях... І ніколи не нарікала, нікого не попрікала. Тільки жаль якийсь на серці жевріє: з пучок своїх вигодувала діти, а тепер так виходить, що то вона трьох наймитів людських викохала і на те тільки вигодувала, щоб якийсь чорт висмоктував з них усе — і здоров’я, і розум, і радощі... Отак, як у тій старій пісні співають: «Не турбуйся ж ти, наша матінко, нами: як підростуть крильця, то розлетимося й самі...»

Не зазнали її діти ані радощів, ані розкошів тих. Де там: хліб змалечку недоїдати навчилися, а не встигло на ноги сп’ястися, — запечи його в найми!.. Розлетяться твої діти, мати...

Туга й журба, мов та сажка на пшениці, лягли на материне серце й до дна, здавалося, скаламутили спокій. І верзлося, і з думки не сходило: «Чехи з японцями, — казав їй Василь, розкопали над Байкалом золоті гори...» Отуди б йому поїхати.

— І як він не розуміє, — дивувалася, — що не під таку лиху годину золота шукають?..

А тут — новий клопіт: недавно приїхала до неї дочка Галька: пишна така, що й на мову не здається: сама в тілі гарному, біленька, наче панянка яка, і все перед дзеркалом косу розчісує та все кучері над лобом збиває, щоб такими начосами звисали їй, а до чого воно — начоси ті — не знає Гандзючиха!

Дівка день у день лає якихось більшовиків: вони, каже, примусили панів її тікати десь аж за границю...

«Кровопивці — більшовики ці, — говорить Галька. — Не дають по-людському жити...» А Василь змагається з нею, і гризуться, дурні, день у день обоє, як ті сліпі цуценята!

Дорікає Василь Гальці довгою спідницею, в’їдає на неї за поведінку панську:

«Годі, — каже, — булок поїла, а тепер од чорного хліба ясна болять?»

Отак день у день сперечаються, і ніхто з них не знає, що вона — Гандзючиха — троє ряден уже на хліб заміняла!

А це тільки вчора нового діждали: дві копи жита збили хлопці. Є в неї тепер новий хліб! Зародило цього літа жито так, що давно вже не пам’ятає вона такого урожаю! Прикро трохи Гандзючисі, що не буде в неї ніякого приварку на зиму — не сіяла вона ані проса, ані гречки, ніде було й клаптя забризкати... А в людей такі проса, аж хвилі