Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

Свою аудиторію ми знайшли дуже скоро – коли після побиття студентів на Михайлівській площі вперше почули назву «Правий сектор». Молоді хлопці з товариства «Тризуб», УНА-УНСО, організації «Патріот України», об’єднавшись із футбольними фанатами, анархістами-індивідуалістами та цілою низкою досить радикально налаштованих до влади організацій, провели перші спільні вишколи прямо під стінами навчального закладу Академії закордонних справ.

Озброївшись дерев’яними кийками, бейсбольними битами, захищаючи голови мотоциклетними та гірськолижними шоломами, натягнувши на обличчя балаклави, а на ноги й лікті – захисне причандалля, вони вчилися тримати лаву, відбивати атаку, лаштувати черепаху, розбігатися і швидко зосереджуватися в одному місці.

Народ на Михайлівській площі під словоблуддя політиків, які віщали з-під пам’ятника княгині Ользі, з пересторогою спостерігав за діями рішуче налаштованих молодиків, котрими командували дядьки середнього віку.

Вже ніхто не кричав: провокація, провокація. Обличчя натовпу були суворі й зосереджені.

Це зараз я можу з гордістю і на весь голос заявити, що особисто знайомий з людьми, які першого грудня першими кинули коктейлі Молотова на Банковій. Страшні радикали від мистецтва Олексій Шемотюк – архітектор-дизайнер і Геннадій Титов – скульптор. Саме вони в буквальному сенсі цього слова запалили вогонь подій, які згодом нарекли Революцією Гідності.

Обидва мають вищу освіту, дітей, високооплачувану роботу та можливість подорожувати світом. І коли питають: що спонукало їх вдягати шоломи, респіратори, готувати запальну суміш і пертися під кулі та світло-шумові гранати «Беркута», відповідають приблизно наступне: «Можливо, це бажання помститися за побитих студентів. Можливо, почуття власної гідності, а може, то була природна реакція на брехню уряду, коли всі ми відчули себе ошуканими через непідписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. А можливо, просто заїбала окупаційна промосковська зажрана влада».

Варіантів відповідей у кожного може бути безліч, бо кожен із тих, хто виходив на Майдан, хто боровся і бився, хто різав бутерброди, хто танцював і співав гімн або просто перед телевізором співчував йому, кожен мав свою відповідь на питання, чому і для чого він це робив. А от війна була у кожного своя.

– Чого ж ви не кинули коктейлі прямо у силовиків?

– Бо перед нами стояв не «Беркут», а звичайні строковики-вевешники. До того ж ми не ставили собі за мету палити людей. Просто хотіли показати владі готовність до спротиву. Набридло бути мовчазним бидлом!

Пунктом збору нашої мистецької боївки було призначено парк імені Шевченка. Але розуміючи, що в парку буде купа народу, ми домовилися зустрітися навпроти центрального входу університету. Зібралося десятка півтора творчого люду, який з перших днів активно включився у боротьбу і кого зазвичай називали «провокаторами» та «екстремістами».

Вже 22 листопада Сем та Манекен намалювали перші «люті гасла» типу «Овощ созрєл. Пора убірать», «Нація за люстрацію», «Місце упирів у казках, а не у владі» і таке інше. Весь наступний час від другої половини дня аж до глибокої ночі ми стовбичили біля пам’ятника засновникам Києва (там була наша точка збору), а потім йшли бухати у «Бактерію». Постійно до нас підходили якісь незрозумілого вигляду люди і шипіли: «О, повилазили, підараси!» Хоча, насправді, підараси стояли трохи осторонь у своїх веселкових шаликах та шапочках, і, зауважте, з праворадикальних митців, одягнених за останньою скінхедівською модою, їх ніхто не чіпав! Бо від самого початку на Майдані витав дух толерантності та доброзичливості. Вовки мирно паслися разом із вівцями, а хижі гієни не завдавали жодної шкоди безневинним кроликам. Але тепер ми були іншими.

Першого грудня Сем зробив чорний, цілком анархічний прапор з надписом «Воля або на хуй!» і вийшов з ним на марш мільйонів.

– Тебе поб’ють! – зауважив я.

– Хто?

– Твої улюблені аграрії, яких повно. Оно подивись! – Прямо за нашими спинами біля автобуса «Останньої барикади» лаштували колону прибульці з Коломиї.

– Та пішли вони на хуй! Я у своєму місті й на своїй землі!

Але аграрії виявилися пильними і суворими. Як тільки ми поринули у народну ріку, що стікала бульваром Шевченка до Бессарабки, буряковоморді дядьки з колони Стрий – Жидачів – Червоноград налетіли на художника з криками:

– Знімай цю капость! Знімай, сука, ми тобі сказали, бо зараз пику натовчемо!

– Якого хуя?! – намагався відбитися від них Сем, але вони, ухопивши його за вудку, намагалися той прапор відібрати.

– В чому справа? – орудуючи ліктями, я почав пробиватися Сему на допомогу.

– Провокатора затримали! – гордо озвалися дядьки. – О, а ми вас упізнали, ви той з телевізора…

– Ніякий він не провокатор.

– А що за прапор незрозумілий?

– Український анархічний прапор.

– А якого хєра там слово «хуй»?

– Це народний креатив.

– Не треба нам таких прапорів. Ми мирна хода!

– От бачиш, Іване, не треба народу таких прапорів і такого креативу. Давай, згортайся, і пішли собі далі тихо! Все, хлопці, інцидент вичерпано! Слава Україні!

– Героям Слава!

Тут маємо проблему: село як завжди не розуміє місто. Панове сільські патріоти, ви, звичайно, сила. Честь вам і шана. Але, часом наїжджаючи до Києва, не забувайте, що містяни творять тут нову історію модерної держави. Народжуються нові змісти, народжується нова естетика, народжується новий герой. Будьте обережними з вашою грубою консервативною логікою, ставтеся обачливо до всього, що вам не зрозуміле. Бо лупцюючи модерного українського митця-патріота за гасло «Воля або на хуй!», ви позбавляєте нашу державу надії на щасливе європейське майбутнє і гнете свою безумовно прекрасну, але, як би м’якіше сказати… трошки дебільну, аграрно-шароварну та архаїчну тємочку.

Після цієї пригоди ми вирішили вибиратися з натовпу і діставатися Майдану самотужки, бо людська ріка – страшна річ. Тебе несе і несе, і нічого не можна вдіяти. Неприємне відчуття безпорадності мене особисто не надихало. А, не дай Боже, паніка? Ні, нам треба жити, щоб побачити кінець російської імперії. А потім можна і на небеса.

Проминувши парк навскоси, ми спустилися на площу Толстого, звідти рушили на Бессарабку, де через верхню дорогу, що вела повз кінотеатр «Дружба», пересікаючи Лютеранську через Заньковецької, вибралися до Жовтневого палацу і зайняли чудову, зручну для будь-яких маневрів позицію на оглядовому майданчику.

Вже близько першої дня, коли на Майдані виступав Любомир Гузар, з боку Банкової почувся потужний вибух.

– Бляха, що це?

До того моменту ми ніколи не чули вибухів світло-шумових гранат.

Відразу по тому на моєму мобільному висвітився телефон Сергія Пояркова, активіста автомайдану.

– Чувак, ти де?

– Біля Жовтневого!

– Дуй на Банкову, бо тут зараз щось буде. Корчинський пригнав грейдер.

Коли хвилин