Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

Глава 14

— Даміре, — тихо промовила Софія, коли вони вже допивали чай, — це був найкращий обід у моєму житті. — Вона зупинилась, ковтнула повітря, ніби боялася, що її слова прозвучать надто особисто. — Ніколи раніше я так багато і так смачно не їла. І справа зовсім не в страху набрати зайву вагу… Просто я ніколи не мала справжнього апетиту. Їла, щоб вижити, щоб мати сили працювати й не знепритомніти. А сьогодні… Сьогодні я вперше просто насолоджувалась. Дякую тобі.

Її голос тремтів, але в очах було тепло. Дамір мовчки дивився на неї, ніби знову бачив вперше. У глибині душі ворухнулося щось тепле, майже ніжне.

— Я радий, що нарешті зміг тобі догодити і навіть приємно здивувати, — відповів він, нахилившись трохи ближче. — Якщо тобі тут сподобалося — можемо приїжджати сюди, коли тільки захочеш. Це місце тепер твоє так само, як і моє.

Софія ніяково посміхнулася, відвела погляд у глиб лісу, де сором'язливо прокидалась весна. Момент був надто затишний, майже небезпечний.

— Мені потрібно повертатися додому, — зітхнула вона. — Тітка одна в квартирі. Нам потрібно поговорити… Я маю дізнатися, які у неї плани.

— Боїшся, що вона вирішила залишитись у тебе ще на кілька днів і тобі доведеться просити мене спати у тебе?

Софія насупилася, але не встигла відповісти, як Дамір з лукавою усмішкою додав:

— А хіба я не слідкую за кожним твоїм кроком?

— Слідкуєш, — буркнула вона. — Але, мабуть, не завжди.

— Слідкую, — підтвердив він, дивлячись на неї з м’якою іронією, — але коли бачу, що ти поводишся чемно, то розумію — втручання не потрібне.

Софія пирхнула, скрутила губи й закотила очі. Їй хотілося кинути в нього якоюсь колючою фразою, як завжди, але… вона глянула на нього — і не змогла. Її посмішка вирвалась сама собою. Тиха. Справжня. Непродумана.

Софія та Дамір вийшли з затишної тераси кафе, прощаючись із Зурабом. Той обійняв Даміра по-дружньому, а Софії потиснув руку з такою теплотою, що вона навіть трохи розгубилася.

— Повертайтеся, як тільки зголоднієте. Або якщо просто захочете тиші, — сказав Зураб, проводжаючи їх поглядом до машини.

— Обов’язково, друже, — усміхнувся Дамір.

Вони підійшли до автівки, і Софія сіла за кермо. Дамір вмостився на пасажирське сидіння. Лісова свіжість ще вібрувала в повітрі, а в душі залишався післясмак затишку й чогось майже забутого — спокою.

Щойно двигун заревів, у салоні пролунав дзвінок. Дамір дістав телефон, глянув на екран — і все його обличчя перекосила гримаса роздратування. Очі налились темрявою, кулак стиснувся.

— Привіт, мамо, — холодно кинув він у слухавку. — Ти нарешті згадала про сина? Чи на Мальдівах почався сезон дощів, і тобі стало нудно?

Софія не втручалась, лише одним оком зиркнула на нього. Здавалося, навіть повітря в салоні стало важчим.

— Ні, все чудово, просто зараз не найкращий момент для цього шоу, — додав Дамір крізь зуби, вдивляючись у вікно, хоча вочевидь не бачив нічого з навколишнього.

Софія мовчала, розуміючи: ця розмова буде важкою. І не лише для нього. Вона нічого не знала про їхні стосунки, але інтонація Даміра говорила сама за себе. 

— Ні, я не сам. Я з жінкою. Не хвилюйся, мені не нудно, — голос Даміра звучав різко. — І так, я пам’ятаю, що ти завжди попереджала мене не одружуватись із Вікою. Молодець, маєш привід тішитися: ти знову мала рацію.

На тому кінці щось гаркнуло емоційно, але Софія не чула слів. Вона лише спостерігала за тим, як щелепа Даміра напружується, як погляд його стає холодним і відстороненим.

— Не треба мені знову про репутацію нашої родини, — глухо відповів він. — Ти вважала шлюб з нею помилкою, я визнаю — це справді була помилка. Але Аріна не помилка. Вона — моє серце.

Після секундної паузи, під час якої з телефону знову почулося щось різке, Дамір глухо додав:

— Так, я подав на розлучення. Так, суд. Так, вона хоче забрати в мене дитину. І ні — я не маю наміру дозволити їй це зробити. І не тому, що хочу виграти — а тому, що моя донька має знати, що батько бореться за неї.

Його мати, схоже, не вгамовувалась. Софія не чула слів, але навіть через тон можна було відчути — у неї претензій не менше, ніж у Вікторії.

— Досить! — голосно сказав Дамір. — Ти поїхала, коли мені потрібна була підтримка. Не дзвони тепер, коли все горить. Я впораюсь без твоїх повчань.

Він натиснув «завершити» і поклав телефон екраном донизу на коліна.

Софія мовчки вела машину, але в її очах вже читалось розуміння. Вона навіть не здивувалась — просто подивилась краєм ока на Даміра й м’яко, майже несміливо сказала:

— У вас із матір’ю... непрості стосунки.

Дамір гірко всміхнувся.

— Це м’яко сказано. Вона — жінка з залізом у серці. Все життя розказувала мені, яким я маю бути. І що б я не зробив — завжди було замало. А тепер вона ще й звинувачує мене у розлученні, бо я, бач, зганьбив “родове ім’я”.

— Це боляче, — тихо мовила Софія. — Коли найближчі не розуміють тебе.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно, — прошепотів він, і на мить здався таким вразливим, що Софії захотілося доторкнутися до його руки. Але вона лише міцніше стиснула кермо.

— Знаєш, — сказав Дамір, уже трохи спокійніше, — мама… вона завжди вважала, що я маю зберегти сім’ю. Попри все. Вона каже, що чоловік не має права залишати жінку, навіть якщо між ними вже давно нічого немає. Що Аріна потребує “повної” родини.

Софія замислилась.

— Але хіба “повна” родина — це там, де є постійні сварки й холод між людьми?

— Для неї так. Вона вважає, що я маю терпіти, миритись, закривати очі. Але я не хочу, щоб моя донька виростала в брехні. Я краще буду хорошим батьком на відстані, ніж присутнім тілом і відсутнім душею чоловіком.

Софія повільно кивнула.

— Мені здається, що Аріна відчує, що ти борешся за неї. І колись вона зрозуміє, чому ти зробив саме так.

— Сподіваюсь… бо це єдине, що мене хвилює. Схоже сьогодні з мене досить. Відвези мене додому, а моє авто потім водій забере.