Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

ОЛЯ

Богдан був розчарований. І я це бачила.

Найбільше я не любила ображати людей, тож… ображала сама себе. Це останнє відкриття про себе я зробила занадто пізно. Саме тому не жалкую про щойно сказане. Звісно, я могла б легко збрехати, що хочу дітей, або що не можу їх мати. Могла б ввічливо слухати розповіді про його доньку, а в майбутньому познайомитися з нею і спробувати потоваришувати. Але правда в тому, що я не хочу. Материнство — не для мене.

Наше сьогоднішнє побачення відрізнялося від попередніх трьох. Богдан був відсторонений, часто зависав і говорив невпопад. Спочатку це викликало тривогу й образу.

«Він отримав те, що хотів, і йому тепер зі мною не цікаво».

«Вдовольнив свій мисливський інстинкт — і все».

Потім страх змінив вектор, і я вже думала, що це моє зачарування ним просто зникло.

«Я дивилася на нього в рожевих окулярах, а тепер бачу справжнього».

Я відповідала на його нескінченні питання, помічаючи, що він зовсім не слухає. Це було образливо. Я не могла зрозуміти, в чому справа, аж до того моменту, коли він нарешті озвучив своє питання про дітей.

Після цього Богдан ще глибше поринув у себе. Продовжувати вечір у такій тональності не мало сенсу, тож ми розпрощалися з взаємним незадоволенням одне одним.

Чоловік, який уперше за стільки років викликав у мене інтерес, з яким у мене був інтим, прохолодно зі мною розпрощався й поїхав, ледь торкнувшись губами.

Що б там не було, але я хотіла пригорнутись до нього. Наостанок. Але він проігнорував мій порив, швидко зробивши кілька кроків від мене. Здавалося, що він вийшов із машини лише для того, щоб позбутися мене.

Я стояла під козирком під'їзду й дивилася, як він іде від мене стрімкою ходою.

Що я відчуваю?

Як не дивно — спокій. Хай буде, що буде. Я розумію його бажання мати дітей, планувати майбутнє, але ламати себе заради нього не буду.

Я віддаю контроль Богдану. Захоче розірвати ці дивні стосунки — я погоджусь і подякую за ті емоції, які він мені подарував. Прийме мою позицію — продовжимо в тому ж темпі пізнавати одне одного.

На душі легко й спокійно.

Незважаючи на підвішений стан наших стосунків — я записуюсь до гінеколога. Тепер, коли в мене знову є статеве життя, мені потрібні протизаплідні таблетки.

Де-де, а в цій сфері контроль віддавати не можна. Я більше не хочу бути матір’ю. Я в цьому — повний лузер. Нікчема. Безвідповідальна недожінка, як казала вся родина мого колишнього.

Тож, на старі граблі наступати я не буду.

Весь тиждень Богдан мовчить.

Мої колежанки, які, схоже, мають нюх на такі речі, дивляться на мене зі співчуттям. Ну, хоча б без злорадства — й на тому дякую. Схоже, хоча б ці стосунки мають майбутнє.

Мар’яна не втрималась і в четвер затягнула мене до чергового бару на розмову. От не любить ця пані кафешки чи піцерії. Її мінімум — це суші-бар.

— Оль, розкажеш, що трапилось? — питає проникливо, проте не давить подруга.

— Він хоче майбутнього, а я — ні, — без околясів відповідаю.

— Він же, наче, тобі подобається. Та й насправді всі ці стосунки без зобов’язань — не твоя тема, подруго.

— Мар, він хоче дітей, — зітхаю.

Моя подруга знає мою історію. Вона — єдина, хто протягнув руку допомоги у найважчий час. Ба більше — вона зібрала мене по частинах, тоді коли я сама цього вже не хотіла.

— Олю, я зараз скажу, а ти спробуй мене почути, — вона говорить обережно, ловить поглядом будь-яку зміну в мені.

— Ти можеш ще мати дітей. З нормальним чоловіком. Тобі не обов’язково ставити на собі хрест.

— Ні, — голосно протестую.

Усередині мене — ком, який не виштовхнути й не позбутись. Це камінь моєї провини. Я вже облажалась у минулому. На мені — один тяжкий гріх, який я собі не прощу.

Пробувати ще раз, у надії, що цього разу все станеться саме так, як я уявляла в юності — це навіть гірше, ніж те, що я вже зробила.

З цим я точно не зможу жити.

Спустошення.

Ось що я відчуваю наприкінці тижня. П’ю протизаплідні. І чекаю повідомлення від Богдана, хоча, насправді, марно робити і перше, і друге.

За вікном дощить. Виє вітер, пригинає дерева. Зима бореться з весною, не бажає їй поступатись законним місцем.

Я ще не знаю, але моє життя робить стрімкий віраж.

На київський залізничний вокзал потяг привозить жінку з дитиною. Вони — ті, на кого чекав чоловік, який хотів зі мною майбутнього.