Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

БОГДАН

Скільки б тобі не було років, скільки б досвіду не мав за плечима — відмови сприймаються однаково важко.

Не розумію, що засмучує мене більше: Олине небажання планувати майбутнє зі мною чи її скритність, небажання довіритись і відкритися.

Ми надто мало часу знайомі, щоб очікувати від неї цього, але я ірраціонально на це сподівався. Почуття — надто складна річ, яка майже ніколи не співпадає з об’єктом цих почуттів. Так вийшло, що моїх почуттів більше, ніж її. І як до цього ставитись, коли до голосу розуму домішуються емоції?

Біль, образа і роздратування. Бачив, що вона тягнеться до мене, але не зробив крок назустріч. Не міг.
Я на розпутті. Якщо вирішу продовжувати — автоматично погоджуюсь на ненадійне майбутнє. Чи захоче вона колись дітей? Прийме Владу, чи мені доведеться розриватися між ними?

Коли ти вже бачиш жінку своєю — важко притормозити й тримати дистанцію. Важко чекати, коли її почуття стануть такими ж, як твої. Важко бути в цьому стані невизначеності.

Розумію, що найправильнішим зараз буде — завершити стосунки, які тільки почались. Ми ще не надто прив’язані одне до одного. Це повинно бути легко.

Проте мені нестерпна думка про це.

В її присутності мені добре. Тепло, як ніколи в житті. Її тіло, ще до кінця мною не досліджене, манить і притягує. Вона — як цікава книга, яку ти вже розкрив, почав читати, і от на самому цікавому місці мусиш закрити й віддати в бібліотеку. Іншим читачам.

Думка про інших чоловіків у житті Олі, яким вона довіриться — на відміну від мене — нестерпна.

Отак я і завис між небажанням погоджуватися на стосунки без майбутнього й неможливістю їх завершити. Не міг прийняти рішення, тому… відпустив ситуацію. Зник з радарів. Повівся як малодушний, трусливий недочоловік. Поставив усе на паузу, так і не поговоривши з Олею.

Натомість з подвійним завзяттям взявся за свою мету — повернення дитини.

Невдале недільне побачення дозволило мені встигнути поговорити з донькою. Взагалі, з тієї першої розмови з Владою я не пропустив жодного дня, щоб їй не подзвонити.

Соромно усвідомлювати, що так багато я не говорив з власною донькою навіть до розлучення з її матір’ю. Ми жили в одній квартирі, але я так багато про неї не знав.

Інколи я говорив і з Машею. Розпитував про її життя, цікавився, проявляв ту увагу, якої їй бракувало в шлюбі. Діяв повільно, розважливо. Одного разу, ніби між іншим, згадав, де тепер працюю і які маю зв’язки.

А в неділю сказав їй прямо, що міг би допомогти з кар’єрою блогерки — як вибачення за минулу байдужість.

— Навіщо це тобі, Одінцов? — знову насторожується Маша.

— Я ж сказав — передивився свої погляди. Та й ми не подружжя більше. Це твоє життя, а я дійсно можу допомогти.

— І що, вони розкручуватимуть мене, навіть якщо я залишуся в Росії?

— Ні. Тобі треба буде повернутись. Потім, якщо захочеш — виїдеш за кордон. Але ж не в Росію.

— То ось у чому справа. Нарешті ти виклав усі карти. А я вже почала вірити у твою безкорисливість.

— Я не приховував, що хочу бачити Владу. І не буду брехати — ваше перебування в Росії для мене неприйнятне. Але я не тисну. Просто пропоную тобі варіант. Вибір за тобою.

— Я подумаю над твоїми словами.

Маша була розумною жінкою. Вона не відкинула пропозицію. Коли на горизонті з’являється шанс здійснити давню мрію — важко не подумати про це.

Вона вже була з успішним чоловіком — ще й мала штамп у паспорті. А зараз? Одна, в чужій країні, в статусі коханки й утриманки, з прив’язаністю, яка може зникнути будь-коли. І що тоді?

Тож Марія погодилась.

Це рішення було настільки спонтанним, що Малінін Іван Володимирович не встиг зреагувати. Одного дня він приїхав — а її вже не було. Ні в квартирі. Ні в країні.

Так Влада разом із мамою повернулась в Україну. У квартиру, де була її кімната і нове ліжечко з балдахіном, як у принцеси. У школу, де її пам’ятали. У місто, де був її тато.