Читати книгу - "Відпустити й жити, Айсі Дора"

БОГДАН

З початком повномасштабного вторгнення Київський залізничний вокзал перестав пускати на перон зустрічаючих і проводжаючих. Тому я тупцюю на вулиці біля входу.

Перещить дощ, але мені байдуже. Досі не можу повірити, що те, над чим я бився більше шести місяців, те, що вже здавалося неможливим, вирішилось за кілька днів.

І от я тут. Стою біля виходу з вокзалу й чекаю на найдорожчу мені людину.

Маша з Владою виходять на вулицю. Моя колишня дружина кривиться від холоду й крапель дощу, що падають на голову й просочуються під комір куртки. А Влада, побачивши мене, забуває про все на світі й біжить з криком:

— ТАТО!

Це — найчарівніший звук у світі.

Падаю на коліна, розкриваю обійми — й одразу ж ловлю мою донечку. Пригортаю її, піднімаю разом із собою, кружляю — і чую її дзвінкий сміх.

Як давно я цього хотів. Як рідко робив це, коли мав змогу щодня.

Даю собі слово: пам’ятатиму про минулі помилки, але не дозволю їм тримати мене. Я спрямую всі сили у майбутнє. Заради неї.

— Я такий радий, що можу нарешті тебе обійняти, моя кнопочка. Що ти тут, — цілую її в скроню й ледве стримую сльози.

Тримаю Владу на згибі руки й підходжу до Маші.

— Привіт, Одінцов. Ти мене трохи дивуєш зараз, — починає з уколом, але наприкінці її голос пом’якшується. — Приємно дивуєш, Богдане. Дякую, що зустрів.

— Привіт, Машо.

Відпускаю доньку й беру їхній багаж. Прямуємо до авто, що стоїть не так уже й близько.

— Голодні? Заїдемо кудись пообідати? — питаю дорогою.

— Так! В МАК! Тато, будь ласка, я вже так давно там не була! — просить Влада. Я кидаю погляд на Машу — і, отримавши її згоду, обіцяю доньці бажане.

Менш ніж за годину ми сидимо в "МакДональдсі" на Поштовій площі й виглядаємо як дружна родина. Влада без угаву щебече, розповідаючи про все, що бачила дорогою з Пітера до Києва. Я остерігався зв’язків Малініна, тому порадив їм летіти не напряму, а поїздом до Нарви, потім автобусом перетнути кордон, і вже через Прибалтику дістатися до Польщі.

Дитина в захваті — стільки вражень. А Маша виглядає виснаженою, що не дивно. У пориві співчуття й вдячності беру її руку й м’яко стискаю. Сподіваюся, вона правильно зрозуміє мій жест. Вона не забирає руки, навіть навпаки — відповідає потиском. Не знаю, що у неї на душі, але зовні ми виглядаємо як команда. І я хочу зберегти це відчуття. Саме так мають виглядати батьки, щоб їхня дитина почувала себе в безпеці.

Сідаємо в авто й прямуємо до квартири, де колись жили разом. Зараз я знімаю інше житло. Влада тішиться новій іграшці з хепі-міл, поки я звітую Маші про підготовку:

— Викликав клінінг, закупив продукти з запасом, поговорив у школі, де Влада вчилась минулого року.

— Я говорив і з директоркою, і з класною керівницею — проблем не буде, — додаю вже для Влади. — Кнопочка, тебе там дуже чекають. Всі радіють, що ти повернулась.

Влада сяє. У неї чудовий настрій. І я відчуваю себе героєм. Навіть найуспішніші справи в суді не давали мені такого відчуття сили й впевненості. Тільки дитина може дивитися на тебе так, наче ти її персональний супермен.

— А ще я підготував для тебе сюрприз, — не втримуюсь.

— Який? — очі блищать.

— Побачиш вдома.

Влада аж надувається, наче кулька від передчуття. Упевнений, вона вже перебирає в голові всі можливі варіанти.

Заходимо в квартиру, яка пахне чистотою й свіжістю.

— Біжи в свою кімнату. Сюрприз там.

Двічі повторювати не треба. Влада навіть не роззувшись мчить у напрямку кімнати. Маша тільки хитає головою, але мовчить. Напевно, й вона задоволена. Раніше вона не втрималась би від коментаря про бруд від взуття чи мою надмірну емоційність із дитиною. А зараз — мовчить. Чому? Невже мого піклування вистачило, щоб вона розслабилась?

Я не встигаю зануритись у цю думку — чую писк радості:

— Мамо, мамо! Подивись, що тато зробив з моєю кімнатою!

Ми з Машею заходимо, і я бачу, що і їй до вподоби ця кімната принцеси: рожеві шпалери, нове ліжко з балдахіном, ляльковий будиночок, м’який пуфик біля книжкової полиці і маленьке трюмо для моєї леді.
Бачити цей захват в очах доньки — безцінно. Мене накриває хвиля дофаміну, щастя розпирає зсередини. Але я хочу зробити ще більше. Тож поки дівчата розкладають речі й приймають душ, готую вечерю. І залишаюсь на неї.

Додому потрапляю пізно ввечері.

Моя пуста квартира нагадує про те життя, яке було ще вчора — без доньки. Я згадую про Олю. Відчуваю сором. Я не телефонував їй уже п’ять днів. Що вона про мене думає? І чи думає взагалі?

Я не знаю відповіді. Але зараз, після зустрічі з Владою, я розумію: розриватись буде ще важче. Мабуть, краще все завершити. Але я боягузливо відкладаю цю розмову.

Можливо, ще на щось сподіваюся.
 

Візуал Богдана, Маші й Влади в МАКу: